Амін Маалуф (1949) – французький письменник, лауреат Гонкурівської премії 1993 року

    Французький письменник ліванського походження Амін Маалуф народився 25 лютого 1949 року в Бейруті в освіченій франкомовній родині. Батько – журналіст, поет та художник, з раннього дитинства прищепив синові любов до літератури, і юний Амін із задоволенням читав романи Діккенса, Дюма та Марка Твена, (за матеріалами: Legiondhonneur, Today.lorientlejour, Uottawa). 

    Дитинство Амін провів у Бейруті, де відвідував єзуїтську школу Нотр-Дам де Жамур. Після школи вступив до приватного університету Святого Йосипа в Бейруті, де вивчав соціологію. По закінченні університету працював журналістом для арабської газети «Ан-Нагар» (День), де писав статті на міжнародні теми. Протягом п'яти років він об'їздив понад шістдесят країн і став свідком найважливіших подій, що відбувалися у світі на той час.

    У  1975 році починається війна в Лівані. У Маалуфа – двоє дітей та вагітна дружина; боячись

за долю своїх близьких, він вирішив емігрувати до Франції. Пізніше Маалуф неодноразово заявляв, що якби не війна, він би ніколи не залишив батьківщину.

    У Франції Маалуф починає писати прозу. Його завжди вабила до себе історія. 1983 року з'являється есе «Хрестові походи очима арабів», а 1986 року виходить перший роман письменника – «Леон-Африканець», про відомого мандрівника XVI століття.  

    У 1984 році Маалуф отримує премію Союзу видавців Франції за роман «Самарканд», присвячений життю Омара Хайяма. Письменник багато й активно працює: 1991 року публікує новий роман – «Сади світу» про пророка Мані, засновника маніхейства, а 1992 року – роман «Перше століття після Беатріс».  

    У 1993 році Маалуф отримує Гонкурівську премію за роман «Скеля Таніос». У 1996 році виходить роман «Брама Леванта», в якому Маалуф закликає людей до миру, до пошуку згоди, незважаючи на всі релігійні та етнічні відмінності. Романи Маалуфа користуються популярністю у багатьох країнах.  

    У 2011 році письменник став членом Французької академії, а 28 вересня 2023 року він був обраний постійним секретарем Французької академії. Це перший випадок, коли цю посаду обіймає особа, яка народилася за межами Франції .Того ж року він увійшов до ради Національного ордена «За заслуги». 

Література: 

* Маалуф А. Самарканд : роман / Амін Маалуф. – Київ : Пор-Рояль, 2008. – 384 с.

* Емірамзаєва А. С. Загальнолюдські цінності та національна ідентичність у постколоніальному романі Аміна Маалуфа «Ворота Леванту»  / А. С. Емірамзаєва, О. С. Семенець // Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія : Філологія. Соціальні комунікації. – 2020. – Т. 31(70), № 4(4). – С. 115-121. 

* Кобчінська О. «Бальдасарові мандри» Аміна Маалуфа : філософія місць та переміщень // Наративи переміщень та географії ідентичностей у художньому дискурсі : матеріали Міжнар. наук. конф., (м. Київ, 15-16 жовт. 2020 р.). – Київ : Київський національний лінгвістичний університет, 2020. – С. 38-39. 

* Павленко Ю. Транскультурний код письма Аміна Маалуфа / Ю. Павленко // Сучасні літературознавчі студії. – 2015. – Вип. 12. – С. 414-425.

Дідьє ван Ковеларт (1960) – французький письменник, сценарист та критик

    Дідьє ван Ковеларт народився 29 липня 1960 року у Ніцці. Свій перший роман він написав у 8 років. Очевидно, це справило велике враження на батьків, оскільки саме на їхню вимогу він почав вивчати класичну літературу. Щоправда, особливих зусиль до навчання не прикладав і більше створював видимість занять. В результаті Ковеларт провалив іспити і влаштувався інструктором з навчання управлінню вітрильниками, потім викладав спів, займався літературною критикою, (за матеріалами: Yakaboo, Booxters). 

    Майбутній улюбленець французів не визнавав постійної роботи та змінював сферу діяльності досить часто. У 1982 році вийшов перший «дорослий роман» Дідьє ван Ковеларта – «Двадцять років і ще трохи», за який він отримав премію одного з найвідоміших у світі приватних фондів – Фонду імені Сімони та Чино дель Дюка. Книга мала величезний успіх у Франції, і саме з цього часу Дідьє ван Ковеларт став займатися літературною працею. 

    З кожним новим романом його стиль удосконалювався, успіх супроводжував практично кожному твору. У 1984 році письменник отримав премію Роже-Нім'є за роман «Риба любові», у 1987 році – премію ім. Гуттенберга за роман «Канікули привида» і, нарешті, в 1994 р. його роман «Шлях в один кінець» отримав Гонкурівську премію. Роман «Пограничне життя» був також відзначений читацькою премією в 1999 році. Загалом Дідьє ван Ковеларт написав більше десятка книг. 

    Окрім романів, Ковеларт написав кілька театральних п'єс. У 1983 році його п'єса «Астроном» отримала премію «Театр», що присуджується Французькою академією, і була поставлена ​​в театрах «Монпарнас», «Буфф ле Паризьєн», в Театрі-студії на Єлисейських полях. 

    Ковеларт, який, за його власним зізнанням, «просто обожнює музику»,

ніяк не міг залишити без уваги такий жанр, як мюзикл. Тому не випадковою була його зустріч із Мішелем Леграном, який написав три мюзикли на лібретто Ковеларта: Dreyfus, L'Amour Fantome та Amour. Останній із них, створений за твором Марселя Еме,  із великим успіхом відбувся у США. 

    Дідьє ван Ковеларт, мабуть, один із найактивніших французьких літераторів та сценаристів. Він пише романи та оповідання, сценарії для фільмів і театральні п'єси, працює на телебаченні, займається перекладами і т. д. І чим би він не займався, йому завжди супроводжує успіх, причому не тільки у Франції, а й за її межами. 

Література: 

* Ковеларт Дідьє ван. Жуль : роман / Дідьє ван Ковеларт ; з фр. переклав Іван Рябчій. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2017. – 222 с. 

* Ковеларт Дідьє ван. Майже вільна / Дідьє ван Ковеларт ; пер. з фр. Павла Мигаля. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 192 с.  

* Ковелар Дідьє ван. Риба любові / Дідьє ван Ковелар ; пер. з фр. Павла Мигаля. – Київ : Порт-Рояль, 2005. – 192 с. 

Жан-Крістоф Рюфен (1952) – французький письменник, лікар, мандрівник і дипломат

    Жан-Крістоф Рюфен народився у французькому місті Бурже 28 червня 1952 року. Він виріс переважно з бабусею і дідусем; його дід, лікар, був ув’язнений у концентраційному таборі Бухенвальд протягом двох років, починаючи з 1940 року, за переховування учасників Опору у своєму будинку в Бурже. Руфін також вирішив стати лікарем і вивчав медицину в Пітьє-Сальпетрієр у Парижі та політику в Institut d’études politiques, (за матеріалами: Literaturfestival, Рantheon.world ). 

    У 1976 році він розпочав військову службу в м. Суссе, Туніс, де працював лікарем. Пізніше він працював у різних лікарнях у Франції, а також у Бразилії. Крім різних політичних постів, Руфін вважається одним із піонерів організації «Лікарі без кордонів» і був її віце-директором у 1991-1993 роках. У 1994-1996 роках він очолював Французький

Червоний Хрест, а в 1999 році він був дислокований у Косово як адміністратор Première Urgence. 

    З 2007 по 2010 рік він був послом Франції в Сенегалі. Крім того, він також присвячував свій час письменництву. Досвід понад двадцяти років роботи в неурядових організаціях в Нікарагуа, Афганістані, Філіппінах, Руанді та на Балканах сприяв його критичному есе «Le piège humanitaire» («Гуманітарна пастка», 1986). 

    Рюфен часто вплітає в трилери теми екології, допомоги розвитку та прав людини. «Le Parfum dʼAdam» («Парфум Адама», 2007) розповідає про історію екологічного активіста, який звільняє тварин з експериментальної лабораторії в Польщі в 2005 році та стає втягнутим у вбивчу змову, щоб врятувати світ. Історичний роман «Rouge Brésil» («Червона Бразилія»,

2001) розповідає про маловідому історію епохи Відродження: спробу французів колонізувати Бразилію під керівництвом мальтійського лицаря Ніколя Дюранда де Віллеганьона. «Глобалія» (2003), у свою чергу, – роман-антиутопія про тоталітарну світову державу, яка обіцяє своїм громадянам безпеку та процвітання, але відмовляє їм у будь-яких свободах і критиці системи. 

    Рюфен розмірковує про свою кар’єру лікаря, сімейне походження та медичну етику в романі «Un léopard sur le garrot» («Леопард на спині», 2008). У своєму кримінальному романі «Le Suspendu de Conakry» («Вішальник із Конакрі», 2018), нудьгуючий консул Франції в Гвінеї стикається з вбивством європейця на пристані Конакрі та починає розслідування самостійно. 

    Жан-Крістоф Рюфен отримав численні нагороди за свою літературну творчість, зокрема Гонкурівську премію 2001 року за роман «Червона Бразилія». 

Література: 

* Руфен Ж-К. Абіссінець : роман / Жан-Крістоф Руфен. – Київ : Пор-Рояль, 2007. – 560 с. 

* Рюфен Ж-К. Довколосвітні мандри короля Зібеліна : роман / Жан-Крістоф Рюфен ; пер. з фр. Ярослав Коваль. – Київ : Видавництво Жупанського, 2019. – 248 с.  

Жан Ешноз (1947) – французький письменник, лауреат Гонкурівської премії 1999 року

    Жан Ешноз народився 26 грудня 1947 року у французькому місті Оранж у сім'ї психіатра. Його дитинство пройшло в Авероні, потім у Альпах Верхнього Провансу. З юних років захоплювався джазом та читанням детективів. Навчався на факультеті соціології, (за матеріалами: Literaturfestival, Alchetron, De-plume-en-plume).  

    Про свій літературний дебют, який відбувся у видавництві «Мінюї» у 1979 р., автор написав у творі «Жером Лендон» – книжці-присвяті своєму першому видавцеві. 

    З 1970 року Жан Ешноз живе в Парижі. Був одружений з німецькою письменницею Анною Вебер. 

    Він є продовжувачем традиції «нового роману», як тонкий стиліст, приділяє багато уваги

літературному експерименту. Віртуозно володіючи пером і майстерно пародіюючи штампи масової літератури, письменник створює свій унікальний всесвіт. Естетика Ешноза – естетика сум'яття та пильної уваги до бід і нещасть неприкаяного сучасника. Поява кожного нового роману письменника стає яскравою подією в літературному житті Франції як для читачів, так і для критики. 

    У 2010 році письменник публікує роман «Des Eclairs» («Блискавки») присвячений інженеру-винахіднику Ніколі Тесла – це третя книга з «художньо-біографічного» циклу. Раніше були опубліковані «Ravel» («Равель») і «Courir» («Біг»). 

    Жан Ешноз – один із найбільших сучасних французьких романістів, лауреат престижних літературних премій. Міжнародне визнання він отримав після публікації роману «Я йду геть» (Je m'en vais), за який у 1999 році отримав Гонкурівську премію. Його роман «Черокі» був відзначений премією Медічі. 

    Переклад роману «Озеро» на українську мову, який зробила Лариса Федорова, був відзначений премією Григорія Сковороди за найкращий переклад року з французької. 

Література: 

* Ешноз Ж. Озеро: [роман] / Жан Ешноз ; пер. з фр. Лариса Федорова. – Київ : Port-Royal, 2004. – 160 с.  

* Громик А. О. Географія та геометрія простору ешнозівського роману  / А. О. Громик // Мова і культура. – 2015. – Вип. 18, т. 4. – С. 209-215. 

* Громик А. Трансжанрова функція декриптивних прийомів у творах Ж. Ешноза / А. Громик // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Філологічні науки. Літературознавство. – 2015. – № 8. – С. 46-50.  

* Дегтярьова Є. О. Внутрішнє мовлення персонажів в екстрагомодієгетичній оповіді (на матеріалі роману Ж. Ешноза «Nous trois») / Є. О. Дегтярьова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Філологія. – 2017. – Вип. 26(2). – С. 27-29.

Лоран Гунель (1966) – французький письменник і психолог

    Французький письменник і психолог Лоран Гунель народився 10 серпня 1966 року в сім'ї матері-католички та батька-протестанта. Письменник родом із Севенни, Ардеша та Венеції по батьківській лінії та Ени, Голландії та Бельгії – по материнській, чия родина майже чверть століття прожила у Південному В'єтнамі. З цієї причини в будинку завжди відчувався вплив азіатської культури, особливо в кулінарних уподобаннях, (за матеріалами:  Ukrlib, Yakaboo, Book24).
    Лоран Гунель виховувався у суворості та рятувався від сумної повсякденності у книгах. У 17 років Гунель хотів стати психіатром, але його відмовив сімейний лікар – затятий песиміст, переконаний, що така професія не має майбутнього. Батьки також не підтримували намірів сина. З їхньої подачі Лоран Гунель здобув економічну освіту і закінчив аспірантуру в Сорбонні. 

    У 23 роки йому відчинилися двері у світ бізнесу, але майбутньому письменнику зовсім не подобався такий розклад. Протягом кількох років він займався пошуком себе, подорожуючи до найнезвичайніших куточків світу. Весь цей час Гунеля не залишав інтерес до вивчення психології, соціології та філософії, і Лоран поїхав на навчання спершу до США, потім до Європи та Азії, де вивчав східні навчання та познайомився з шаманами. 

    Свою пристрасть він перетворив на роботу і протягом 15 років консультував з питань комунікації та людських взаємин у Франції, а потім і за кордоном. 

    2006 рік видався емоційно непростим для Лорана –

через кілька місяців після одруження помер його батько, у сім'ї народився первісток, а після цієї щасливої ​​події помер його найкращий друг. І Лоран Гунель взявся за перо, щоб написати розповідь про пошук сенсу життя. Так з'явилася його перша книга «Людина, яка хотіла бути щасливою», опублікована у 2008 році. Роман став світовим бестселером, був перекладений 25 мовами і довгий час очолював списки продажів у Франції. 

    2010 року Гунель опублікував роман «Бог завжди подорожує інкогніто», який повторив успіх його дебютної книги. Роман про прості шляхи, доступні кожному, щоб знайти гармонію з самим собою і з оточуючими людьми. 

    2012 року вийшла книга «Філософ, якому не вистачало мудрості» – своєрідна сатира на сучасне західне суспільство. Вже до цього моменту книги Гунеля набули великої популярності і його стали називати одним із найкращих белетристів Франції. 

    У 2014 році з'явилася книга «День, коли я навчився жити» про відкриття свого я, пошук сенсу власного існування. Через два роки Лоран Гунель опублікував роман про занурення у світ духовності – «Скарб, який спить у тобі». 

    У романі «Я обіцяю тобі свободу», опублікованому в 2018 році, Лоран Гунель звертається до теми подолання життєвих труднощів, які часто звалюються на людину скопом і в самий невідповідний час. 

    Нова книга Лорана Гунеля «Інтуїція» – повільний детектив про загадкову силу інтуїції, яка часом межує з містикою. 

    Книги Лорана Гунеля показують вміння автора тонко відчувати психологію людини, мотиви її вчинків і емоції, приховані в найпотаємніших куточках людської душі, що нерідко відзначають відгуки від читачів і літературних критиків. 

Література: 

* Гунель Л. Бог завжди подорожує інкогніто / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Анни Роговченко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 414 с.

* Гунель Л. День, що навчив мене жити : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. З. Борисюк]. – Харків : КСД, 2024. – 286 c.
* Гунель Л. І знайдеш ти скарб у собі : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Ю. Кузьменко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 283 c.
* Гунель Л. Інтуїція : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Зої Борисюк]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 506 с.
* Гунель Л. Людина, що хотіла бути щасливою : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Ю. Кузьменко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 202 c.
* Гунель Л. Пробудження : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Зоя Борисюк]. – Харків : КСД, 2023. – 171 с. 
* Гунель Л. Філософ, якому бракувало мудрості : роман / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Ю. Кузьменко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2022. – 350 с.
* Гунель Л. Я обіцяю тобі волю  : [роман] / Лоран Гунель ; [пер. з фр. Ю. Кузьменко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2020. – 381 с.

Жіль Леруа (1958) – французький письменник і драматург, лауреат Гонкурівської премії 2007 року

    Жіль Леруа народився 28 грудня 1958 року у французькому місті Баньє, регіон О-де-Сен. У 1975 році він здобув ступінь бакалавра експериментальних наук. Жиль Леруа також здобув ступінь бакалавра літератури та мистецтв (1977), ліцензію, а потім магістра (з дисертацією про Анрі Мішо) у галузі сучасної літератури (1979), (за матеріалами: Еlle, Unian).

    Закінчивши навчання, він вирішив вирушити в подорож, під час якої занурився в американську та японську літературу через власне читання та дослідження. Захоплення цими двома літературними світами (особливо американським романом) стало тим поштовхом, який спонукав його до написання першого твору.

    Спочатку мешкаючи в Парижі, Жіль Леруа наприкінці 1980-х років працював на різних роботах, а потім почав працювати журналістом у друкованих та радіо- і теле- засобах масової інформації. Тоді ж він почав писати свої перші романи. У 1987 році він опублікував свій перший твір «Хабібі».

    Багато з того, що з'явилося згодом, було автобіографічним. Книга «Mама померла»

(опублікована в 1990 році, перевидана в 1994 році і знову в 1997 році) – це своєрідний щоденник, який розповідає про останні моменти життя його матері, яка померла від раку грудей.

    Його збірка оповідань «Останні стануть першими» (1991) принесла йому Нантенську премію у 1992 році. Того ж року він завершив свою недовгу кар'єру в журналістиці, щоб присвятити себе письменництву, яким тепер міг заробляти на життя.

    У 1995 році Жіль Леруа втік від паризької метушні і оселився у сільській місцевості, де компанію йому складав лише його собака.

    У своєму романі «Володарі світу» (1996) письменник описує гомосексуальне кохання, а також згадує під ім'ям Ліцею Дюкасса (Lycée Ducasse) Ліцей Лаканал у  південному передмісті Парижа Со.

    У 1999 році він був нагороджений премією Валері Ларбо за книгу «Ігрові автомати», а в 2004 році отримав премії Міллепажа та Кабура (Prix Millepages et Cabourg) за роман «Дорослішання».

   Книга «Тайнопис» (Champsecret, 2005) номінувалася на одну з найпрестижніших літературних нагород Франції – премію Медічі. У цьому творі письменник написав автофікцію, в якій він злився зі своїм оповідачем, якого також звуть Жіль Леруа і який живе в селі зі своїм собакою. Того ж року він став кавалером мистецтв і літератури.

    У 2007 році Жіль Леруа опублікував роман «Пісня Алабами», за який був номінований на чотири головні французькі літературні премії. Він отримав найбажанішу і найпрестижнішу з них – Гонкурівську. У цьому творі автор автор веде діалог від імені Зельди Фіцджеральд, дружини Френсіса Скотта Фіцджеральда, і розповідає про її трагічну долю, поєднуючи автобіографічні та вигадані факти.

    У 2009 році Жіль Леруа став відомим, звернувшись до Папи Римського з проханням відкликати свої коментарі про нібито неефективність презервативів, які, на його думку, лише поглиблюють проблему СНІДу.

    У 2010 році він став кавалером Національного ордена «За заслуги».

    Після отримання Гонкурівської премії Жіль Леруа опублікував щонайменше 3 романи: «Зола Джексон», за який був нагороджений Букерівською премією у 2010 році, роман «Жити з тими, кого кохаєш» (2012) , а наступного року повернувся з романом «Ніна Сімоне». У 2011 році вийшла п'єса «Анже Солей», яка була адаптована за романом Жана Жене «Нотр-Дам-де-Флер». 

    Леруа – кавалер мистецтва та літератури. Зараз він живе в провінції Перш на півночі Франції.

Література:

* Леруа Ж. Пісня Алабами : роман / Жіль Леруа ; [пер. з фр. Л. Кононович]. – Харків : Фабула, 2017. – 204 с.
* Лєруа Ж. Янгол Сонця : роман / Жиль Лєруа ; пер. з фр. Іван Рябчій. – Київ : Видавництво Анетти Антоненко, 2024. – 76 с.

Мішель Уельбек (1956) – французький прозаїк, сценарист, кінорежисер, лауреат Гонкурівської премії 2010 року

    Мішель Уельбек народився 26 лютого 1956 року на острові Реюньйон, володінні Франції в Індійському океані. Його батько, провідник у горах, і його мати, лікар-анестезіолог, приділяли йому мало уваги після народження сестри. Спочатку його виховували бабуся та дідусь по материнській лінії, що жили в Алжирі, а у шість років його взяла до себе бабуся з боку батька, Генрієтта. З нею у Уельбека склалися прекрасні стосунки, саме її прізвище він вибрав згодом своїм літературним псевдонімом, (за матеріалами: Сhytay, Рolitteo, Travelbook).

    У шістнадцять років Уельбек відкрив для себе твори Говарда Філіпса Лавкрафта, творчості якого він присвятить майже через двадцять років окрему книгу. Майбутній письменник відвідував підготовчі курси при ліцеї Шапталя (Chaptal) у Парижі, щоб у 1975 році вступити до

Національного агрономічного інституту Париж-Гріньйон (Institut national agronomique Paris-Grignon). Там він створив  літературний журнал «Карамазов» (Karamazov), для якого писав кілька поем, і робив постановку аматорського фільму  Cristal de souffrance. 

    У  1978 році Уельбек отримав диплом за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього середовища». Потім він вступив до Національної вищої школи імені Луї Люм'єра на відділення кінематографії, яку закінчив 1981 року. Того ж року народився його син Етьєн. Далі в житті Уельбека настав період безробіття і відбулося розлучення із дружиною. Усе це викликало в нього глибоку депресію. 

    З 1983 року Уельбек працював в Парижі системним адміністратором, потім якийсь час – у Міністерстві сільського господарства (цей період життя письменника відобразився у його дебютному романі «Розширення простору боротьби»), і нарешті – у Національній асамблеї.     Літературну діяльність Мішель Уельбек почав з написання

віршів та есе. У 1991 році письменник опублікував свої перші книги – збірку есе «Залишитися живою», присвячену фігурі поета в сучасному світі, та дослідження про творчість американського письменника, класика літератури жахів, Говарда Філліпса Лавкрафта «Г. Ф. Лавкрафт: Проти людства проти прогресу». Роком пізніше з'явилася поетична збірка «Погоня за щастям». Його перші твори залишилися непоміченими. 

    Справжня слава до нього прийшла у 1994 з публікацією роману «Розширення простору боротьби». Успіх закріпила друга книга Уельбека «Елементарні частки», за яку автор отримав премію «Листопад», а також Дублінську літературну премію, яка вважається однією з найпрестижніших у світі. Роман «Можливість острова» завоював премію «Інтеральє», а завдяки роману «Карта та територія» письменник став лауреатом знаменитої Гонкурівської премії. 

    Інші його книги – «Покірність», «Серотонін», «Обриси останнього берега», «Репліки 2020», «Платформа» – були перекладені безліччю мов і стали світовими бестселерами. У 2019 році Мішель Уельбек отримав із рук президента Франції Еммануеля Макрона найвищу нагороду країни – Орден Почесного легіону. Декілька романів Уельбека були екранізовані. Режисером одного з фільмів («Можливість острова») виступив сам письменник. 

Література: 

* Уельбек М. Елементарні частинки : [роман] / М. Уельбек ; [пер. з фр. Р. В. Мардер]. – Харків : Фоліо, 2005. – 285 с. 

* Уельбек М. Карта і територія : роман / Мішель Уельбек ; [пер. з фр. Л. Г. Кононовича]. – Харків : Фоліо, 2013. – 344 с.

* Уельбек М. Платформа : [роман] / М. Уельбек ; [пер. з фр. Р. В. Мардера]. – Харків : Фоліо, 2004. – 317 с. 

* Уельбек М. Покора : роман / Мішель Уельбек ; [пер. з фр. Івана Рябчія]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 253 с. 

* Уельбек М. Розширення Поля Борні : роман / Мішель Уельбек // Всесвіт. – 2007. – № 3/4. – С. 44-106. 

*Уельбек М. Я - нормальний письменник : проза: новела / Мішель Уельбек // Святий Володимир . – 2004. – № 7. – С. 45-50.