До 275-річчя з дня народження Франциско Гої (1746-1828), іспанського живописця та графіка

  Франциско Гойя народився 30 березня 1746 року в невеликому селищі Фуендетодос (Іспанія) в сім’ї майстра-позолотника. Навчався в Сарагосі, а в 1769 році відправився на навчання до Італії. У 1763 році бере участь в конкурсі на кращу копію гіпсового Силена, але його робота не отримує визнання. У 1764 році Франциско безуспішно намагався вступити в Академію Сан-Фернандо в Мадриді, (за матеріалами: Dovidka, Arthistory,Livelib). 

    У 1771 році Франциско отримує премію папської Академії мистецтв за намальовану картину на античну тему. Після премії він повертається до Сарагоси, де починає писати фрески. Десь в 1773 році Гойя живе в Мадриді. Приблизно у цьому ж році художник отримує замовлення на 60 панно для шпалерної королівської мануфактури, на яких зобразив барвисті сцени з повсякденного життя і народних розваг. В тому ж році - Гойя одружитися на Хосефе, сестрі Франсиско Байеу. Всього у Гойї з Хосефе народилося 5 дітей, але вижив тільки один син (Франсиско Хав'єр Педро) який теж став художником.

   У 1780 році - Гойя укладає контракт на розпис купола собору дель Пілар. На початку 80-х років XVIII століття Франциско стає популярним портретистом. Перша його робота – портрет графа Флорідабланка, намальований в 1782-1783 роках. Далі були «Сім’я герцога Осуна», 1787 року і «Портрет маркізи Анни Понтехос», створений в 1787 році. У 1785 році - Гойя знайомиться з сім'єю Маркіза де Пеньяфель, які будуть його постійними замовниками протягом 30 років. У тому ж році Франциско став віце-директором Королівської Академії. Осінь 1792 року була особливо важка для художника – він оглух, але роботу не залишив. В кінці XVIII століття – початку XIX століття наступила пора розквіту творчості портретиста.

    У період окупації військами Наполеона I Іспанії Гойя написав глибокі патріотичні картини – «Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді», «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року», «Лиха війни».
   Останні роки життя Франциско прожив у Франції. Далеко від батьківщини, він продовжував писав портрети друзів-емігрантів, освоюючи нову техніку – техніку літографії.

   Помер великий художник 16 квітня 1828 року в Бордо.

Література:
* Прокофьев, В. Н. Гойя в искусстве романтической эпохи / В. Н. Прокофьев . - Москва : Искусство, 1986. - 215 с.

* Шикель, Р. Мир Гойи / Р. Шикель. - Москва : Терра - Книжный клуб, 1998. - 192 с.

* Шнайдер, М. Франсиско Гойя / М. Шнайдер. - Смоленск : Русич, 2005. - 380 с.

До 151-річчя з дня народження Франца Легара (1870-1948), угорського композитора, диригента

   Франц Легар народився 30 квітня 1870 року в словацькому містечку Комаром (нині Угорщина) в сім'ї військового капельмейстера. У 1882 році Франц вступив в Празьку консерваторію, де навчався у А.Бенневіца,  і А. Дворжака, ( за матеріалами: lviv.kontramarka, Peoples,Musicseasons). 

   Деякий час працював скрипалем-концертмейстером в театральному оркестрі, потім протягом 10 років перебував на службі в австро-угорській армії. В цей час виходять друком перші твори Легара: п'єси для скрипки, пісні, марші, вальси (в тому числі вальс «Золото і срібло»). Час Легара пробив, коли В. Леон, в той час кращий віденський лібретист, запропонував композитору написати музику на його лібрето. 

   Поставлена ​​в 1902 році, ця оперета послужила гарною заявкою на майбутнє. Через три роки Легар прославився на весь світ оперетою «Весела вдова». У театрі «Весела вдова» витримала 483 вистави; за деякими даними число вистав у всьому світі досягало 60 000 за перші 50 років сценічного життя твору. З чотирьох майстрів пізньої віденської оперети (поряд з О.Штраусом, Л.Фалем і І.Кальманом) Легар був найяскравішим: його мелодійне обдарування воістину невичерпне, ритмічна і гармонійна мова відрізняється різноманітністю.

   Крім віденського і угорського колориту  Франц Легар використовує паризькі, російські, іспанські, польські та навіть китайські елементи. Хоча його критикували за підміну справжньої музичної комедії мелодрамою, тобто відходом від традицій основоположників жанру Ж.Оффенбаха і І.Штрауса, не викликає сумнівів, що саме творчість Легара принесла віденській опереті широку міжнародну популярність.

   Роки Другої світової війни Легар провів в Австрії, потім в 1946 році переїхав до Швейцарії. Через два роки він повернувся в свій австрійський будинок в Бад-Ішлі. 

   Помер Легар в Бад-Ішлі 24 жовтня 1948 року.

 Література:

* Легар, Ф.  Арии и песни из оперетт [Ноты] : для муж. голоса в сопровождении ф-но / Ф. Легар. - Москва : Музыка, 1991. - 47 с.
* Легар, Ф. Веселая вдова [Ноты] / Ф. Легар. - Санкт -Петербург : Н. Х. Давингоф, ценз. 1904. - 89 с. 

* Владимирская, А. Франц Легар / А. Владимирская. - Санкт-Петербург : Лань ; Санкт-Петербург : Планета музыки, 2009. - 223 с.

До 210-річчя з дня народження Роберта Вільгельма Бунзена (1811-1899), німецького хіміка

   Роберт Вільгельм Бунзен народився 31 березня 1811року в Геттінгені в сім'ї професора. У 1828 році він вступив до Геттінгенського університету, де вивчав хімію, фізику, геологію, мінералогію, ботаніку, анатомію і математику. У віці 20 років Роберт закінчив університет, отримавши ступінь доктора за створення гігрометра, (за матеріалами: Physchem, Amazon, Bigpi).

   Під час подорожі по Європі в 1832-1833 роках, він познайомився з багатьма знаменитими хіміками свого часу, відвідав промислові підприємства, прослухав курс лекцій в Політехнічній школі в Парижі. У 1833 році Бунзен став приват-доцентом Геттінгенського університету,  а в 1836 році - викладачем хімії у Вищій промисловій школі в Касселі. Тут Бунзен почав великий цикл робіт з вивчення органічних сполук миш'яку. Під час одного з дослідів стався вибух, що ледь не коштував вченому життя; Бунзен отруївся отруйними парами і осліп на одне око, в який потрапив осколок скла. У 1839 році Роберт був запрошений в Марбургський університет на посаду професора хімії і директора хімічного інституту, там він зайнявся дослідженнями в області електрохімії, а також вивченням реакцій в газових сумішах.

   У 1841 році Бунзен винайшов вугільно-цинковий гальванічний елемент, який мав найбільшу електрорушійну силу з усіх відомих тоді хімічних джерел струму. У 1851 році Роберт був запрошений до університету Бреслау (нині Вроцлав, Польща), але вже в 1852 році переходить в Гейдельберзький університет. Тут вчений почав вивчення спектрів полум'я, забарвленого парами різних металевих солей. Ці дослідження привели до створення методу спектрального аналізу, за допомогою якого Бунзен і його колега Кірхгоф відкрили два нові елементи, (Цезій і Рубідій). 

   Велику популярність здобули роботи  Бунзена з фотохімії, які він виконав спільно з англійським хіміком Г. Роско. Вчені досліджували дію сонячного світла на суміш водню і хлору, а в 1862 році ними було сформульовано кількісний закон фотохімії, (закон Бунзена - Роско).

   Крім того, Бунзен знайшов протиотруту проти миш'якової кислоти, вивчав хімію доменного процесу, розробив методи газового аналізу. Роберт винайшов багато лабораторних приладів: газовий пальник, крижаний  та паровий калориметри, фотометр з масляною плямою. У 1889 році Роберт пішов у відставку і присвятив себе заняттям геологією (ще в 1848 році він провів кілька місяців в Ісландії, де вивчав гейзери і дав пояснення цьому природному явищу).

   Бунзен був одним з великих дослідників і педагогів XIX століття. Своїми дослідженнями в галузі органічної, фізичної, аналітичної, і неорганічної хімії Роберт вніс величезний вклад в розвиток хімічних знань, пропонуючи всюди нові та оригінальні методи.

   Роберт Вільгельм Бунзен помер 16 серпня 1899 року у Німеччині.

Література:

* Быков Г. Биографии великих химиков / Быков Г.В. – Москва: Мир, 1981. 320 с.

* Сенковская А. Шеренга великих химиков / А.Сенковская, С. Сенковский. - Вроцлав : Наша Ксенгария, 1966. - 115 с.
* Редько Г. Г. Кірхгоф і Р. Бунзен. Відкриття. Історичний та науковий аспекти / Г. Редько // Фізика в школах України : Науково-методичний журнал. - 2010. - N 2. - С. 2-4. 

* Фукс Г. Биографии великих химиков / Г. Фукс. - Москва : Мир, 1981. - 386 с.

До 121-річчя з дня народження Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944), французького письменника, авіатора

   Антуан Марі Жан-Батист Роже де Сент-Екзюпері народився 29 червня 1900 року в Ліоні, в сім'ї дворянина, і був 3-ою дитиною з 5 дітей в сім'ї. Втративши в чотирирічному віці батька, він ріс лише з матір’ю, яка всіляко підтримувала і розвивала синові захоплення. Антуан був непосидючою дитиною і мрійником. Складав казки, писав вірші, малював, грав на скрипці, постійно щось креслив і майстрував, (за матеріалами: Knygy, Yakaboo, Ababahalamaha,24smi.org ).

   Закінчивши школу, Антуан надумав стати морським офіцером, але, вступаючи до військово-морського училища, провалився на іспиті з літератури, бо замість твору про патріотизм солдата першої світової війни, написав: «Я не був на війні, і не хочу говорити з чуток».

   Екзюпері стає студентом Академії мистецтв, вивчає архітектуру, проте, це не дає йому справжнього задоволення. Виходець з аристократичної сім’ї, міг би посісти не останнє місце у «вищому» світі, але фальшиве й пустопорожнє життя того світу його не цікавило. Антуан покидає академію і йде до війська. Служить рядовим авіаційного полку, а у вільні години бере платні уроки в цивільних льотчиків, які вчать його літати на старенькому літаку. Невдовзі він стає військовим льотчиком, але зазнає першої тяжкої аварії, і його комісують. Наступні чотири роки він працює клерком на черепичному заводі, а тоді торговим агентом автомобільної фірми. А далі - знову улюблена авіація: Екзюпері літає на гідроплані, випробовує літаки, доставляє пошту в Північну Африку, стає начальником французького аеродрому, закинутого в африканських пісках, директором філіалу авіакомпанії в Південній Америці.

    Антуан починає писати. Уже перший його роман «Пошта на Південь» отримав схвальні оцінки читачів та критики. Ще більший успіх мала повість «Нічний політ» (1931), а третя книга «Планета людей» (1939) принесла Антуанові де Сент-Екзюпері світову славу. З початком другої світової війни письменник іде до армії. Комісія визнає його непридатним до польотів, але ціною неймовірних зусиль Сент-Екзюпері добивається свого і знову стає військовим льотчиком. Коли фашисти захопили його батьківщину, йому довелося емігрувати до США. Там він пише повісті «Військовий льотчик» та «Лист до заручника». 

   В Америці Екзюпері написав і свій найзнаменитіший твір - казку «Маленький принц» (1943), яка стала останнім завершеним твором письменника. У нього було ще багато задумів, проте Екзюпері знову добивається права сісти за штурвал військового літака. Він уже немолодий, до того ж покалічений, (за всю свою кар'єру пілота він зазнав п'ятнадцять авіакатастроф і аварій). Влітку 1944-го  року майор Сент-Екзюпері дістає дозвіл ще на дев’ять бойових польотів. 31 липня 1944 року Екзюпері вирушив в розвідувальний політ. Назад він уже не повернувся. Уламки літака, на якому, як передбачається, розбився письменник, зараз знаходяться в Музеї авіації та космонавтики в Ле-Бурже (Франція).

Література:
* Сент-Экзюпери, Антуан де. Маленький принц / А. де Сент-Экзюпери. - Москва : Эксмо, 2005. - 101 с.
* Сент- Экзюпери, Антуан де. Планета людей / А. де Сент-Экзюпери. - Москва : Детская литература, 2001. - 316 с.
* Сент-Экзюпери, Антуан де. Цитадель / А. де Сент-Экзюпери. - Санкт-Петербург : Азбука-Классика, 2001. - 1051 с.
* Сент-Экзюпери, Антуан де. Южный почтовый. Ночной полет. / А. де Сент-Экзюпери. - Москва : Художественная литература, 1983. - 447 с.

До 91-річчя з дня народження Клода Шаброля (1930-2010), французького кінорежисера сценариста та актора

   Клод Шаброль народився 24 червня 1930 року в Парижі. Починав роботу в середині 1950-х років як кінокритик в журналі «Cahiers du cinema» разом з Франсуа Трюффо, Жан Люком Годаром, Е. Ромеро, Ж. Ріветтом - майбутніми лідерами «нової хвилі». Перша стрічка Шаброля «Красунчик Серж» (1958) стала маніфестом нового кіноруху і викликала фурор: малобюджетний (знятий на гроші, отримані Шабролем в спадщину), абсолютно некомерційний фільм викликав великий інтерес, як і наступна картина «Кузени» (1959), (за матеріалами: С-cafe, To-name, Kinopoisk)

   В обох фільмах проявилися основні риси творчої манери режисера - гострий сюжет, критика буржуазного укладу життя, холодна мізантропія в зображенні провінції. Все своє життя Клод був прихильником жанру «чорного детектива», проте в кращі роки своєї творчості використовував жанрові канони для гостросоціального аналізу і зображення широкої картини відносин всередині буржуазного суспільства.

   Особливо яскравим був період кінця 1960-х - 1970-х років: «Невірна дружина», «Розрив», «Нехай помре звір», «М'ясник», «Криваве весілля», тоді критика називала режисера, його постійного співавтора сценариста Поля Жегоффа і актрису (дружину Шаброля) Стефан Одран творцями «нової людської комедії», порівнюючи з Оноре де Бальзаком.

   У 1975 році закінчився тривалий період співпраці з Жегоффом. Шаброль намагався зберегти колишню творчу манеру, продовжуючи знімати «чорні детективи»: «Інспектор Лаварден», «Маски», «Крик сови». У той же час він вніс різноманітність у свої теми, екранізуючи гучні судові процеси півстолітньої давності, класичну літературу, фольклорну прозу. Цей період творчості Шаброля не містив великих успіхів і відзначений почуттям втоми і холодного професіоналізму.

    Психологічний трилер «У серці брехні» (1999) дозволив Шабролю пофілософствувати: «Коли всі брешуть, то брехня зникає, а коли всі винні, то не винен ніхто». Після фільму Шаброль несподівано розлучився з Одран і тут же одружився на Орор Пакісс - з цією жінкою він працював на знімальному майданчику з 1959 року. Клод був одним з найбільш плідних режисерів Франції. Майже кожні два роки на екранах з'являлася нова картина, в титрах якої стояло ім'я  Клода Шаброля.

   Серед останніх робіт режисера фільми: «Спасибі за шоколад» (2000), серіал «Небезпечні» (2001), «Подружка нареченої» (2004), «Комедія влади» (2006), «Дівчина, розрізана надвоє» (2007), « Белламі »(2009). 

   Клод Шаброль помер у Парижі 12 вересня 2010 року в віці 80 років.

Література: 

* Шаброль, К. Запрещенные игры / К. Шаброль // Искусство кино. - 1996. - № 6. - С. 110-125
* Шаброль, К. «Я всего лишь..» / К. Шаброль // Искусство кино. - 2009. - № 11. - С. 135-137

До 111-річчя з дня народження Жана Ануя (1910-1987), французького драматурга, сценариста та режисера.

    Жан Ануй народився в невеликому селі поблизу Бордо в сім'ї кравця і скрипальки. У 15 років Ануй приїхав до Парижа, де навчався в ліцеї. Після закінчення ліцею деякий час вивчав право в Сорбонні, писав короткі гумористичні сценарії для кіно, (за матеріалами: Md-eksperiment.org,Listim,Sitekid )

   У 1928 році одружився на актрисі Монелль Валентин. З початку 30-х років працював секретарем режисера Луї Жуве. Першу самостійну п'єсу, «Горностай», Жан Ануй написав в 1931 році, потім до 1960 року писав по одній п'єсі майже щороку. У 1935 році написав «Жив-був каторжанин». Голлівуд купив право на постановку фільму за п'єсою, проте проект не вдалося здійснити. Успіх прийшов в 1937 році, коли п'єса «Пасажир без багажу» була поставлена ​​на паризькій сцені. Величезний резонанс в окупованому фашистами Парижі викликала постановка п'єси «Антігона» (написана в 1943, тоді ж вперше поставлена, опублікована в 1944), в якій звучали заклики не підкорятися насильству. 

   Міжнародну популярність Ануй отримав після завершення Другої світової війни. Жан написав сценарії до декількох фільмів, серед них «Месьє Вінсент» і «Маленький Мольєр».  До 50-х років в цілому пише і самостійно ставить чотири десятки творів. В 1967 році Жан повертається з автобіографічним твором «Дорогий Антуан». У 80-х роках Ануй досить активно займався режисерською діяльністю, здійснюючи постановки як власних творів, так і п'єс інших авторів. 

Тоді ж у драматурга проявилася важка серцева хвороба, і він остаточно перебрався до Швейцарії. На той момент  він вже розлучився і жив в передмісті Лозанни з другою дружиною Ніколь Лансон.

   Жан Ануй помер в 1987 році у віці 77 років у своєму будинку в Лозанні.

Література: 

* Ануй, Ж. Пьесы / Ж. Ануй. - Москва : Гудьял-Пресс, 1999. - 685 с.
* Ануй, Ж. Пьесы / Ж. Ануй. - Москва : Искусство, 1969. - 430 с.
* Ануй, Ж. Пьесы / Ж. Ануй. - Москва : Изд-во иностр. лит-ры, 1958. - 220 с.

До 220-річчя з дня народження Карла Христофоровича Кнорре (1801-1883), німецького астронома, першого директора Миколаївської астрономічної лабораторії

  Карл Христофорович Кнорре народився 28 березня 1801 року в місті Дерпт (сучасна територія Естонії).  Батьком Карла був Ернст Христоф Фрідріх Кнорре-перший астроном-спостерігач Дерптської обсерваторії. У 1817 році, при вступі до теологічного факультету Дерптського університету, крім офіційної програми почав самостійно вивчати математику та астрономію. Саме астрономія стала головною справою його життя, (за матеріалами: Archives, Docplayer, Litmir, Nao.nikolaev).

   У перші роки свого перебування у Миколаєві Карл до будівництва обсерваторії не залучався. Він викладав у штурманському училищі, проводив спостереження у астрономічній обсерваторії адмірала О.Грейга. У 1825 році Кнорре отримав дозвіл на поїздку до Європи для ознайомлення з досвідом роботи найкращих астрономічних обсерваторій. Закордонна подорож тривала два роки. У серпні 1827 року Карл повернувся до Миколаєва. Враховуючи, що роботи з будівництва обсерваторії ще тривали, комітет для вирішення справ по Чорноморському департаменту  доручив астроному наймати майстрових та купувати необхідні матеріали. 

   Вчений виконував значну роботу для метеорологічної служби. З 1824 року регулярно представляв до Академії наук щомісячні метеорологічні дані спочатку по Миколаєву, а потім по всьому південному краю. Поряд з важливою практичною роботою, що проводилась Миколаївською обсерваторією, головний астроном багато займався й науковою. Вчений  визначив положення багатьох комет, у тому числі комети Галлея при її появі у 1835 році. Завдяки його розрахункам були відкриті дві малі планети - Астрея і Флора. Обсерваторія проводила регулярні роботи зі спостереження за зірками з метою вивчення їх координат та отримання точного часу. Слід зазначити, що штатних працівників у Кнорре в обсерваторії не було, на той час так було прийнято і у більшості європейських обсерваторій. Всі роботи  вчений виконував сам та за допомогою помічників – солдатів, яких направляли гарнізонні командири за вимогою вищого керівництва.

   У 1828 році Карл був обраний членом-кореспондентом Імператорської (Петербурзької) Академії наук, в 1848 році став іноземним членом Англійського королівського астрономічного товариства, а у 1863 році - дійсним членом Німецького астрономічного товариства. У своєї науковій спадщині Карл Христофорович Кнорре залишив більше 70 повідомлень про спостереження затемнень Сонця, покриття Юпітера та зірок місяцем, спостереження комет, статей щодо виправлення зіркових мап. У 1855 році видав «Лекції практичної астрономії».

   Карл Кнорре мав велику родину - шістнадцятеро дітей (був одружений тричі), один з синів, Віктор, продовжив сімейну династію астрономів. У 1871 році за своїм проханням Карл Кнорре пішов у відставку.

   Після виходу на пенсію в 1871 році виїхав до Берліна, де і помер 10 вересня 1883 року.

 Література:

* Петров Г. М. Карл Кнорре - первый астроном Черноморского флота / Г.М. Петров, Г.И. Пинигин. - Николаев : Атолл, 2004. - 84 с.
* Пинигин Г. И. Династия астрономов Кнорре / Г. И. Пинигин, С. Ф. Эраль. - Николаев : Издательство Ирины Гудым, 2009. - 148 с.