Матіас Енар (1972) – французький письменник і перекладач, лауреат Ґонкурівської премії 2015 року

    Матіас Енар (Mathias Énard) народився 11 січня 1972 року у місті Ньоре у Франції. Навчався в Паризькому інституті східних мов, де вивчав арабську та перську мови. Працював над дисертацією у секції «Іранський світ» Національного центру наукових досліджень. 1991 року вперше побував на Близькому Сході, де зустрічався з учасниками військових конфліктів, які розповідали про війну та ділилися своїми особистими спогадами, (за матеріалами: Starylev, Krytyka, Chytomo). 

    Усе побачене і почуте знайшло свій відбиток у творчості. Пізніше Енар часто відвідував Близький Схід, країни басейну Середземного моря, довго жив у Тегерані, Каїрі, Дамаску, Бейруті. З 2000 року мешкає у Барселоні. 

    Пробував себе у різноманітних заняттях: викладав іноземні мови, працював перекладачем, інструктором каталанських поліцейських, журналістом. У 2003 році французьке видавництво Actes Sud опублікувало його перший роман «Досконалість стрілянини» (La Perfection du tir). Твір був відзначений багатьма преміями. 

    З 2005 до 2006 року Енар був стипендіатом Французької Академії в Римі (Вілла Медічі). Перебуванню в Римі передував поява роману «Вгору за течією річки Оріноко» (Remonter l'Orénoque) в 2005 році. У 2007 році вийшов його роман «Настільна книга піротехніка» (Bréviaire des artificiers). 2008 року він опублікував роман «Зона» (Zone). У 2010 році Енар був номінований на Гонкурівську премію з романом «Розкажи їм про битви, королів та слонів» (Parle-leur de batailles, de rois et d'еlephants, видавництво Actes Sud). Книга Енара розповідає про уявну подорож Мікеланджело до Константинополя у травні 1506 року, куди його запросив султан для будівництва мосту над протокою Босфор. В результаті за цей твір письменник отримав Гонкурівську премію ліцеїстів. 

    Пізніше вийшли його книги «Алкоголь і ностальгія» (L'alcool et la nostalgie, 2011), «Вулиця злодіїв» (Rue des voleurs, 2012) та «Все забудеться» (Tout sera oublié, 2013). З 2004 року Енар – член редколегії журналу Inculte. З 2010 року – викладач арабської мови в Автономному університеті Барселони.

3 листопада 2015 року за свою книгу «Компас» (Boussole) Матіас Енар був удостоєний Гонкурівської премії. Серед нагород письменника – премія Едме де Ларошфуко (2004), Премія п'яти континентів серед франкомовних країн (2004), премія Грудня (2008), премія Кандід (2008), премія Лівр Інтер (2009). 

Література: 

* Енар М. Компас  : роман / Матіас Енар ; з фр. пер. Ірина Славінська. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 486 с. 

Ерік Вюйяр (1968) – французький письменник, лауреат Гонкурівської премії 2017 року

    Ерік Вюйяр, також Ерік Вуйяр (фр. Éric Vuillard)  народився 4 травня 1968 року у Ліоні під час Травневих заворушень 1968 року. Родина походила з Франш-Конте, неподалік від містечка Лонс-ле-Соньє. Ерік ріс у Ліоні, де відвідував різні школи, поки його батько не вирішив переїхати до покинутого гірського села, (за матеріалами: Booknode, Petit-bulletin, Nytimes). 

    Ерік перервав навчання і вирушив у мандри Іспанією та Португалією, маючи намір продовжити свою мандрівку Африкою. Проте він повернувся додому, закінчив гімназію і вступив до університету. Серед його

викладачів був зокрема і філософ Жак Дерріда.

    Дебютував новелою «Мисливець» (1999). Автор сценарію фільму Філіпа Гранріє «Нове життя» (2002).  

    У 2008 році зняв фільм «Матео Фальконе» за новелою Проспера Меріме. Привернув увагу публіки та критики історичним романом про завоювання Перу «Конкістадори» (2009).

    У 2017 році був нагороджений Гонкурівською премією за книжку «Порядок денний». У книжці «Порядок денний» автор описує події з історії Третього Рейху: зустріч Адольфа Гітлера 20 лютого 1933 року з представниками великої промисловості Німеччини, а також аншлюс Австрії, що відбувся в березні 1938 року.

    У січні 2019 року він опублікував  твір «Війна бідних». Історія стосується німецької селянської війни, одного з її лідерів, проповідника Томаса Мюнцера, і деяких із тих, хто йому передував.

    У січні 2022 року він опублікував свою одинадцяту книгу «Une sortie honorable».  Це історія, яка стосується Французького Індокитаю, описана як «романтичний памфлет».

Література: 
* Вуяр Е. Конкістадори : роман / Ерік Вуяр. – Харків : Фабула, 2019. – 382 с. 
* Вюйяр Е. Порядок денний : новела / Ерік Вюйяр ; пер. з фр. Ю. Максимейко. – Харків : Віват, 2019. – 160 с.

Ніколя Матьє (1978) – французький письменник, лауреат Гонкурівської премії 2018 року

    Ніколя Мат'є народився 2 червня 1978 року в м. Епіналь, Франція. Батько – електромеханік, мати – бухгалтер. Після закінчення приватної католицької школи вступив до університету міста Мец, де здобув соціологічну освіту. Магістерська дисертація Матьє була присвячена історії кіномистецтва. Після закінчення університету Матье працював журналістом інформаційного сайту Web Air Lorraine, (за матеріалами: Сhytomo, Galinfo, Kyivdaily).  

    Перший роман Ніколя Матьє написав, коли йому було 22 роки, але не опублікував його. Першим опублікованим твором Матье вважається «Війна

тварин» (Aux animaux la guerre) (2014), який отримав чимало нагород та ліг в основу шестисерійного однойменного серіалу режисера Алена Тасми.  А вже в 2018 році Ніколя Матьє досяг найбільшого літературного визнання у франкомовному світі – здобув найпрестижнішу літературну премію Франції – Гонкурівську за свій другий роман «Діти їхні».

    «Діти їхні» – роман про підлітків, що виросли у забутому, безнадійному регіоні Франції у 90-х роках. Це книга про соціальні проблеми і молодіжну політику, про секс, наркотики, алкоголь та бажання вирватись із рідного міста, де панує безробіття та деіндустріалізація. 

    Цією історією Ніколя хотів показати світ з якого він родом і йому це вдалось. Він написав надзвичайно реальну і близьку багатьом історію, адже в кожній країні є області, що були «забутими». 

    У Франції продано майже 420 000 примірників роману, права на переклад придбали 20 країн. А в липні 2020 року книга «Діти їхні» вийшла й в українському перекладі від Ірини Славінської у Видавництві Старого Лева, за підтримки програми «Сковорода» Посольства Франції та Французького інституту в Україні. 

    Ніколя Матье є також лауреатом премії Жана-Марка Робера та премії ЗМІ «Золотий лист» (Gold Leaf).  

Література: 

* Матьє Н. Діти їхні : [роман] / Ніколя Матьє ; з фр. пер. Ірина Славінська. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2020. – 623 с. 

Ерве Ле Телльє (1957) – французький письменник, мовознавець, лауреат Гонкурівської премії

    Ерве Ле Телльє – французький письменник, лінгвіст, викладач та ресторанний критик. Автор романів, оповідань, віршів, драматичних творів та гумористичних замальовок. Народився 21 квітня 1957 року у Парижі. За першою освітою – математик, за другою – журналіст (1983 року отримав диплом Центру підготовки журналістів у Парижі). Пізніше отримав ступінь кандидата наук у галузі лінгвістики, (за матеріалами: Gala.fr, Lepetitlitteraire, Сhytomo).

На початку кар'єри працював науковим журналістом. У 2002 році Ле Телльє став колумністом газети Le Monde, у якій веде сатиричну рубрику. У 1992 році Ерве Ле Телльє вступив до експериментальної літературної групи УЛІПО (французькою OULIPO – скорочення від слів Ouvroir de littérature potentielle, що можна перекласти як «Цех потенційної літератури»). Це

об'єднання французьких письменників, які досліджують різноманітні можливості літератури шляхом створення творів із певними обмеженнями, під якими розуміються будь-які формальні вимоги до художнього тексту. Серед відомих представників УЛІПО – Марсель Дюшан, Італо Кальвіно, Жорж Перек, Раймон Кено та інші. 

    У 2019 році Ерве Ле Телльє став президентом групи УЛІПО. Перший успіх прийшов до Ле Телльє в 1998 році, коли він опублікував збірку «Les amnésiques n'ont rien vécu d'inoubliable», що складається з тисячі коротких пропозицій, кожна з яких починається словами «Я думаю, що...». 2020 року в Ерве Ле Телльє вийшов роман «Аномалія». Книга стала світовим бестселером та принесла письменнику Гонкурівську премію. 

Література: 

* Ле Телльє Е. Аномалія  : роман / Ерве Ле Телльє ; пер. з фр. Івана Рябчия. – Київ : Нора-Друк, 2021. – 315 с. 

Майкл Фарадей (1791-1867) – англійський фізик і хімік, основоположник вчення про електромагнітне поле

    Майкл Фарадей народився 22 вересня 1791 року у передмісті Лондона в сім'ї коваля. Закінчивши початкову школу, з 12 років працював рознощиком газет, а в 1804 році вступив в учні до палітурника Рибо, всіляко заохочувати жагуче прагнення Фарадея до самоосвіти, (за матеріалами: Dovidka, Calendate, Moyaosvita).

    У 1813 році один із замовників подарував Фарадею запрошення на лекції Гемфрі Деві в Королівському інституті, які зіграли вирішальну роль у долі юнака. Звернувшись з листом до Деві, Фарадей з його допомогою отримав місце лабораторного асистента в Королівському інституті.

    Подорожуючи разом з Деві по Європі, Фарадей відвідав лабораторії Франції і Італії. Після повернення в Англію наукова діяльність Фарадея протікала в стінах Королівського інституту, де він спочатку допомагав Деві в хімічних експериментах, а потім почав самостійні дослідження.

    Фарадей здійснив зріджування хлору і деяких інших газів, отримав бензол. У 1821 році він вперше спостерігав обертання магніту навколо провідника зі струмом і провідника зі струмом навколо магніта, створив першу модель електродвигуна. Його дослідження увінчалися відкриттям у 1831 році явища електромагнітної індукції, яке лежить в основі роботи всіх генераторів постійного та змінного струму.

    У 1833 році Фарадей відкрив закони електролізу (закони Фарадея). У 1845 році він виявив явище обертання площини поляризації світла в магнітному полі (ефект Фарадея). У тому ж році він відкрив діамагнетизм, а незабаром – парамагнетизм. Фарадей ввів у науку ряд понять – катода, анода, іонів, електролізу, електродів; в 1833-му він винайшов вольтметр, а в 1845 році він вперше використав термін «магнітне поле».

    У 1824 році, незважаючи на протидію Деві, який претендував на відкриття свого асистента, Фарадей був обраний членом Королівського товариства, а в 1825 році став директором лабораторії в Королівському інституті. Досить популярні були публічні лекції Фарадея; широку популярність придбала його науково-популярна книга «Історія свічки».

    Відкриття Фарадея завоювали визнання у всьому науковому світі. На честь його Британське хімічне товариство заснувало медаль Фарадея – одну з найпочесніших наукових нагород.

    Помер Майкл Фарадей 25 серпня 1867 року в Лондоні. 

Література: 

* Faraday М. Experimental Researches in Electricity / Michael Faraday. – Dover Publications, 2004. – 364 р.  

* Фарадей М. Історія свічки. / М. Фарадей. – Харків-Одеса, 1931. – 128 с.

* Деркач Л. Досліди Фарадея. Явище електромагнітної індукції. 9-й клас / Л. Деркач // Фізика (Шкільний світ). – 2016. – № 3. – С. 15-20. 

* Майкл Фарадей (1791-1867) // З життя творців фізичної науки : навч. посіб. / П. Д. Голуб, О. В. Овчаров, О. Д. Насонов, Т. І. Туркот, О. А. Коновал. – Кривий Ріг : Вид. Р. А. Козлов, 2015. – С. 93-97.  

* Цар фізиків : до 225-річчя від дня народження М. Фарадея (1791-1867) // Календар знаменних і пам‘ятних дат. – 2016. – № 3. – С. 79-86.

Жан Батіст Мольєр (1622—1673) – французький письменник, драматург і актор

    Мольєр (Жан-Батист Поклен) народився в Парижі 15 січня 1622 року у сім’ї Жана Поклена, багатого буржуа, спадкового декоратора. Мати померла, коли хлопчикові було 10 років. Батько хотів, щоб син став продовжувачем його справи і забезпечив спадкоємцю непогану освіту. Жан-Батист закінчив єзуїтський коледж, витримав іспит на звання ліценціата прав в Орлеані. Але чудові перспективи не приваблювали юнака, він марив театром, (за матеріалами: Ukrlib, Dovidka, Uaistoria). 

    У червні 1643, коли йому вже виповнився 21 рік, Жан-Батист Поклен покинув сім’ю і відкрив «Блискучий театр» в Парижі. Цей проект проіснував всього два роки і потерпів фінансовий крах. Залишилися лише борги, які Жану-Батісту платити було нічим. З цієї причини йому довелося навіть провести деякий час у в’язниці. 

    Після цієї історії батько прокляв свого сина, заборонив ганьбити прізвище. У той час акторська професія вважалася найнижчою і називалася не інакше як презирливим «комедіант».

Саме з цим пов’язують появу псевдоніма Мольєр. Жан-Батист віддав перевагу відректися від фамільного імені, адже він не уявляв свого життя без театру. Мольєр зайнявся улюбленою справою, організувавши мандрівну трупу, з якою подорожував з одного міста в інше. 

    Репертуар був невеликий, тому він сам взявся за перо. Починав з написання одноактних п’єс. Так з’явилися «Ревність Барбульє», «Літаючий лікар», «Три лікарі» (це ті, які дійшли до нас, а були й інші). Поступово популярність трупи Мольєра росла, стали виступати у великих містах. Одного разу, у Лангедоці Мольєр зустрівся зі шкільним товаришем принцом Конті, який порекомендував його брату короля. І ось Жан-Батист Мольєр разом зі своїми акторами отримав можливість грати в театрі при дворі, в Луврі. Останні півтора десятиліття життя Мольєра (1658 –1673) були найпродуктивнішою в плані драматургії. 

    В цей час були створені  шедеври, як «Смішні модниці», «Уявний рогоносець», «Міщанин шляхтич», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Тартюф», «Мізантроп», «Уявний хворий». Його п’єси нещадно висміюють пороки людей: жадібність, лицемірство, святенництво. Постановка при дворі комедії «Тартюф» завдала серйозний удар по католицькій церкві. У п’єсі Мольєр показав злочинність церковної влади, брехливість її моралі. Звичайно, п’єса була заборонена, і Мольєр для її порятунку «зняв» з головного героя його духовний сан, зробив його звичайним святенником і ханжою. Заборонялися до постановки та інші п’єси – так діяла критика драматурга. Одного разу навіть був закритий його театр, і цілих три місяці актори чекали можливості знову грати, хоча весь цей час навіть не отримували грошей. 

    Сам Мольєр був людиною далеко не бідною, отримував щорічну пенсію в 1500 ліврів від короля. Але до грошей ставився легко, з задоволенням витрачав їх. Витрачав не тільки на себе, допомагав нужденним, відгукувалися про нього, як про людину добру, великодушну. 

    Особисте життя Жана-Батіста Мольєра склалося не дуже щасливо. Одружився він в сорокарічному віці, молода дружина Арманда Бежар обманювала його. Не склалася і дружба його з Жаном Расіном. Після прем’єри в театрі Мольєра п’єси Расіна «Олександр Великий», вона була передана для постановки інший трупі. Мольєр сприйняв це як зраду. 

    Помер Жан-Батист Мольєр 17 лютого 1673 році після спектаклю «Уявний хворий», в якій грав головну роль. Незважаючи на те, що відчував себе погано, спектакль скасовувати не став. Догравши роль до кінця, піти з театру сам вже не міг і помер через кілька годин. В той час акторів заборонялося ховати на кладовищах, але завдяки королю, Мольєр все ж був похований, але вночі і в тій частині цвинтаря, де хоронили самовбивць. У 1792 році його останки були перенесені в музей французьких пам’ятників, а в 1817 перепоховані на кладовищі Пер Лашез, в Парижі.

Література: 

* Мольєр Ж. Б. Комедії  : пер. з фр. / Ж. Б. Мольєр ; передм. й прим. Н. Орлик. – Харків : Фоліо, 2004. – 491 с.  

* Мольєр Ж. Б. Мізантроп : комедія (п'єса на 5 дій) / Жан-Батіст Мольєр ; вступ.ст. С. Родзевич ; пер. Максим Тадейович Рильський. – Київ : Молодий більшовик, 1936. – 102 с. 

* Мольєр Ж. Б. Міщанин-шляхтич : комедія-балет / Ж. Б. Мольєр ; з фр. пер. Анна Тернова. – Київ : BOOK CHEF, 2021. – 91 с. 

* Мольєр Ж. Б. Скупий / Ж. Б. Мольєр. – Київ, 1953. – 100 с. 

* Мольєр Ж. Б. Тартюф / Ж. Б. Мольєр. – Київ, 1946. – 143 с. 

* Великий майстер сміху // Календар знаменних і пам'ятних дат / Національна парламентська бібліотека України, Книжкова палата України. – 2001. – № 1. – С. 44-51. 

* Митрофанова Н. Мольєр - майстер класицистичної комедії  / Наталя Митрофанова // Зарубіжна література в школах України. – 2017. – № 1. –  С. 46-48.  

* Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво : література XVII-XVIII століть / О. М. Ніколенко. – Харків : Ранок : Веста, 2003. – 222 с. 

* Ривкіс Я. Ф. Жан Батіст Мольер / Я. Ф. Ривкіс // Укр. мова і л-ра в шк. – 1972. – № 1. – С. 80-81. 

* Саратовський В. Мольер / В. Саратовський // Всесвіт. – 1972. – № 1. – С. 200-204.

Альфред Нобель (1833-1896) – винахідник та засновник відомої премії

    Альфред Бернгард Нобель народився 21 жовтня 1833 року в Стокгольмі в сім’ї Еммануеля і Андрієтти Нобель. Батько Альфреда – Еммануель – був архітектором, будівельником і винахідником, займався приватним підприємництвом і на той час володів першим у Швеції заводом із виробництва каучуку. У Альфреда було троє братів: двоє старших – Роберт і Людвіг та один молодший – Еміль. Маючи добре налагоджений бізнес і відповідні зв’язки, Еммануель Нобель здобув репутацію надійного і успішного підприємця. Та все це незворотно зникло, коли у 1835 р. згорів будинок Нобелів у Стокгольмі разом з грошима, облігаціями та численними патентами; попереду маячіла загроза боргової в’язниці., (за матеріалами: Dovidka, Mezha, Busines, Iatk.edu.ua). 

    Саме тому Еммануель вирішив розпочати бізнес у Росії, спочатку у Фінляндії, яка тоді входила до складу Російської імперії, а згодом – у Санкт-Петербурзі. Дружину з дітьми він залишив у Стокгольмі, де сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Та вже через декілька років Еммануель Нобель повністю розрахувався з боргами, придбав особняк у центрі С.-Петербурга і в 1842 р. забрав до себе всю родину. 

    У Росії Альфред і його брати навчалися у приватних репетиторів. У 1850 році, коли Альфред

досяг 17-річного віку, він відправився в подорож, під час якої відвідав Європу, а потім США. У Парижі він вивчав хімію, а в США зустрівся з Джоном Ерікссоном, шведським винахідником парової машини. Через 3 роки повернувшись в Санкт-Петербург, Альфред Нобель почав працювати в компанії батька, яка спеціалізувалася на виробництві боєприпасів в ході Кримської війни. Після закінчення війни, фірма стала виробляти деталі для пароплавів, що будувалися на Каспійському морі і річці Волзі. Повернувшись до Швеції з сім’єю, Альфред присвятив весь свій час механічним і хімічним експериментам. 

    У 1863 році Альфреду вдалося винайти детонатор, який давав можливість використовувати порох для вибуху нітрогліцерину. Винахід створив йому репутацію і зробив найбагатшим хіміком в історії. Але успішний винахід завершився трагедією. Його стокгольмська лабораторія злетіла на повітря. Від потужного вибуху загинув  його брат Еміль і близький друг, хімік Хетцман. 

    Нобель ніколи не допускав думки про те, що динаміт буде використовуватися не тільки в будівельних і гірничих роботах, а й для знищення людей. Звістка про це викликала у винахідника серцевий напад. Надалі він неодноразово робив невдалі, спроби заборонити використання цієї вибухової речовини у військових цілях. 

    У 80-х роках XIX століття Нобель винайшов бездимний порох. Цю вибухову речовину стали закуповувати всі європейські країни. Нобель також експериментував з штучними замінниками шовку, шкіри і гуми.

    У 1891 році, посварившись з Францією, Нобель заснував свою резиденцію в італійському місті Сан-Ремо. Там він побудував маленьку хімічну лабораторію, в 1894 році він придбав залізоробний завод в Верланді. В цей же час Альфред почав відчувати болі в серці. Він консультувався з лікарями в Парижі і був попереджений про розвиток грудної жаби (серцевий м’яз не досить забезпечується киснем). 

    Альфред Нобель помер 10 грудня 1896 р. від інсульту в 63-річному віці на своїй улюбленій віллі в Сан-Ремо (в італійській Рив’єрі), один, без друзів і близьких. Похований у Стокгольмі на цвинтарі Норра. 

    І хоча А. Нобеля не можна ставити в один ряд з великими хіміками різних країн світу, він був блискучим ученим-експериментатором, про що свідчать 355 патентів, отриманих за різноманітні винаходи. І йдеться не лише про вибухові речовини (детонатор, динаміт, бездимний порох тощо), але й патенти на водомір, барометр, холодильний апарат, газовий пальник, удосконалений спосіб одержання сірчаної кислоти, конструкція бойової ракети. Він цікавився електрохімією та оптикою, біологією і медициною, конструював автоматичні гальма та безпечні парові котли, працював над створенням штучної гуми та шкіри, досліджував нітроцелюлозу і штучний шовк, намагався виготовити легкі сплави. 

Література: 

* Alfred Nobel: The Life and Legacy of the Famous Scientist and the Nobel Prizes / Charles River Editors. – CreateSpace Independent Publishing Platform, 2018. – 49 p. 

* Fant К. Alfred Nobel: а Biography / Kenne Fant. – Arcade, 2014. – 352 р. 

* Альфред Нобель, який двічі шокував світ // Демократична Україна. – 2011. – N 4. – С. 15. 

* Гетьман О. Г. З історії найпрестижнішої нагороди  : [про Нобелівську премію з літератури] / О. Г. Гетьман // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2013. – № 12. – С. 2-5.  

* Гошівський М. Альфред Нобель ненавидів математиків через перше невдале кохання. З цієї причини Нобелівська премія не вручається математикам / Мар'ян Гошівський // Маловідома історія: далеке і близьке. – 2018. – № 12. – С. 16-19.      

* Данилова В. М. Альфред Бернгард Нобель і Нобелівська премія  / В. М. Данилова, Р. П. Виноградова, С. В. Комісаренко // The Ukrainian Biochemical Journal. – 2018. – Vol. 90, № 4. – С. 121-134. 

* Павленко Н. «Cпадок робить людей тупішими»: Нобель змінив заповіт, прочитавши свій некролог // Країна. – 2021. – № 48 (601), 9 грудня 2021. – С. 47-50.

* Сищук О. Сидів на двох стільцях... на користь людству: [Про Альфреда Нобеля та лауреатів Нобелівської премії] / О. Сищук // Віче. – 2006. – № 23-24. – С. 56-57. 

* Тютюнник В. Альфред Нобель: Заповіт // Дивосвіт. – 2007. – № 2. – С. 45.