четвер, 17 листопада 2022 р.

Поль Валері (1871-1945) - французький поет і філософ

    Поль Валері народився 30 жовтня 1871 року в невеликому середземноморському порту Сет. Його батько служив у порту митником. Поль отримав освіту в Монпельє, де вивчав юриспруденцію, одночасно захопився поезією та архітектурою. В юності був сором'язливий; до небагатьох його друзів входили тоді Гюстав Фурман, який згодом став професором філософії, і письменники П'єр Луї і Андре Жид. Одним із перших літературних кумирів став для нього С. Малларме, якому він був представлений у 1891 році та чий салон регулярно відвідував,(за матеріалами: 
Ukrlib, Megabook, C-cafe). 
    Між 1888 та 1891 роками Валері створив безліч віршованих творів, невелика частина яких була опублікована в символістських журналах та отримала хвалебні відгуки, але розчарування у творчості та трагедія нерозділеного кохання привели поета до кризи у 1892 році; він вирішив назавжди відкинути все, що стосується сфери емоцій. 
    Він позбувся більшості своїх книг і з 1894 року до кінця життя щодня вставав на світанку, розмірковуючи про науковий метод пізнання, про природу свідомості та мови, і заносив свої думки та афоризми до записників, які пізніше були опубліковані як знамениті «Зошити» . Під впливом Леонардо да Вінчі їм було написано «Вечір із пан Тестом» (1896), головний герой якого визнавав собі лише два поняття - можливе і неможливе. 
    У 1897-1900 роках Валері служив як цивільний чиновник у Військовому міністерстві, а з 1900
року після одруження з близькою подругою дочки Малларме став особистим секретарем Едуара Лебе, директора французької асоціації преси. 
    У 1917 році з'явилася поема «Юна Парка», присвячена пробудженню свідомості у наймолодшої з трьох античних богинь Долі, які традиційно символізували три етапи людського життя. Ця поема принесла Валері славу, яка незабаром була підкріплена «Альбомом старих віршів» (1890-1900) та збірка «Чари, або поеми» (1922), куди увійшов знаменитий вірш «Морський цвинтар» (1920), присвячений роздуму юного поета на цвинтарі у Сеті (де тепер лежить порох поета).     Після 1922 року Валері більше не писав значних поетичних творів, але його репутація видатного письменника не піддавалася сумніву. У 1922 році, після смерті Лебе, Валері, раніше схильний до усамітнення, стає яскравою фігурою життя. Надзвичайна ерудиція, вишукані манери та сліпучий дар полеміста сприяли зростанню його популярності, причому він тримався з однаковою невимушеністю як серед відомих зарубіжних письменників та науковців, так і серед генералів чи державних діячів. Він їздив з лекціями по всій Європі і вимовляв промови з приводу різних подій. 
    У 1925 році Валері був обраний до Французької Академії, в 1933 році - призначений керівником Середземноморського університетського центру в Ніцці, а в 1937 став професором поезії (посада була створена спеціально для нього) в Колеж-де-Франс. 
    Під час Другої світової війни Валері зняли з кількох з цих посад через його відмову співпрацювати з режимом Віші. Але Валері всі ці тяжкі роки продовжував працювати і публікуватися, залишаючись помітною фігурою у французькому культурному житті. 
    Валері помер у Парижі 20 липня 1945 року. Він був похований на цвинтарі в його рідному Сеті, про який йдеться у знаменитому вірші le Cimetière marin («Морський цвинтар»). 
Література: 
Валері П. Поезії / Поль Валері ; пер. з фр. М. Москаленко. - Київ : Юніверс, 2005. - 248 с. 
Валантен Ж.-М. Поль Валері та європейська традиція «Комерції духу» // Дух і літера . –  2004. – № 13/14. – С. 236-252
* Степула Н. Поль Валері // Говорить радіо «Свобода». В ефірі - Каламар» / Н. І. Степула. – Львів : [б. в.], 1999. – С. 273-275.

Северин Гощинський (1801-1876) - польський громадський діяч, революціонер-письменник і поет-романтик

    Народився Северин Гощинський 4 листопада 1801 року в м. Іллінці (нині смт Вінницької обл.). Дитячі роки провів у с. Семашки біля Славути і у м.Новокостянтинові Волинської губернії (тепер Хмельницька обл.). Батько його, збіднілий шляхтич, обтяжений багатодітною родиною, не міг дати синові систематичної освіти. Северин навчався у Вінницькій гімназії (1814-1815 рр.), в Умані у василіанській школі, яку через нестатки не закінчив, (за матеріалами: 
Uahistory, Khmelnytsky.at.ua, Biographiya). 
    У 1820 році він переїздить до Варшави, де вступив до таємної Спілки вільних поляків - братів. 1821 року Гощинський повертається в Україну, шляхами якої подорожує. Поділля і Волинь особливо приваблює його. Тут він збирає народні пісні, епос, вивчає історію і побут населення. 
    У 1828 році Северин Гощинський видав поему «Канівський замок». В центрі твору - один з епізодів 1768 року - повстання в м. Каневі під керівництвом Бондаренка (Швачки), яке закінчилось зруйнуванням замку. До поеми автор додав передмову, яка є ніби короткою історією Коліївщини. В ній детально розповідається про хід повстання (в такій же послідовності, до речі, як це зроблено в «Гайдамаках» Тараса Шевченка). 
    Проте, на відміну від Шевченкових «Гайдамаків», Коліївщина в Гощинського має суто
локальний характер і якихось ширших перспектив повстання Небаба не бачить. Своїм твором Северин Гощинський стверджує:
«країна не може бути вільною, якщо в ній панує насильство і гніт»
    В той же час з'являється цілий ряд революційно-патріотичних творів Гощинського «Бенкет помсти», «Корабель свободи», «Молитва вільного» та ін. 
    В роки повстання 1830-31 рр. Северин Гощинський взяв у ньому активну участь. Після його поразки змушений був оселитись в Галичині. Тут він знову повністю віддається конспіратівній діяльності, стає одним з організаторів «Товариства польського народу», сприяє активізації літературного життя в Галичині: поема «Собутка», «Вечір напередодні Івана Купайла», літературно-критична стаття «Нова епоха польської поезії» тощо. 
    Та загроза арешту змушує його у 1838 році емігрувати до Франції. Туга за втраченою батьківщиною стала однією з ознак характеру романтичної генерації вигнанців. В цей час виходять два томи його віршів «Три струни» (1839-1840) і поема в прозі «Король руїн» (1842). 
    Рятуючи С. Гощинського від духовної кризи і злиднів, друзі допомагають йому повернутись у 1872 році до Львова, де у 1876 році завершив свій життєвий шлях. 
    Таким чином, у центрі творчості С. Гощинського лежала українська тема, яка започаткувала і продовжила демократичні традиції висвітлення історії та культури України в польській літературі. 
Література: 
* Гощинський С. Канівський замок : повість /  Северин Гощинський. - Київ : Український центр духовної культури, 2000. - 84 с. 
* Білоцерківський В. Поема «Канівський замок» Северина Гощинського. До 175-ї річниці видання [поеми] // Київська старовина. -  2004. - № 6. - C. 67-73. 
* Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини: біограф. словн. - Вінниця : Розвиток, 2007. - С. 123-127. 
* Крементуло В. Коліївщина у творчості польських романтиків «української школи»: М. Чайковського («Вернигора»), С.Гощинського («Канівський замок») і «Гайдамаки» Т. Шевченка  / В. Крементуло // Історія в середніх і вищих навчальних закладах України. - 2006. - N5/6. - С. 48-56. 
* Мельник В. Зодчий «Канівського замку» : один із найяскравіших творів про Гайдамаччину написав польський повстанець Северин Гощинський / В. Мельник // Україна молода. - 2008. - 10 січня. - С. 13.
* Польські романтики «української школи»: Антоній Мальчевський, Северин Гощинський, Юзеф-Богдан Залеський = Polscy romantycy «szkoly ukrainskiej» / голов. ред. і упоряд. Ростислав Радишевський ; [редкол.: О.Г. Астаф'єв та ін.]. - Київ : Леся, 2009. - 537 с.

Джордж Мур (1873-1958) - англійський філософ, родоначальник аналітичної традиції в філософії

    Джордж Едвард Мур народився у Верхньому Норвуді, Кройдон, Великий Лондон, 4 листопада 1873 року, був середньою дитиною з семи дітей доктора Даніеля Мура та Генрієтти Стердж. Його старшим братом був Томас Мур, який був поетом, письменником та гравером, (за матеріалами: 
Scicenter, Hrono, Pidru4niki).
    Він здобув освіту в Далічному коледжі, а в 1892 році вступив до Трініті-коледжу в Кембриджі, щоб вивчати класику та моральні науки. Він став членом «Трійці» у 1898 році та продовжував займати кафедру психічної філософії та логіки в Кембриджському університеті з 1925 по 1939 рік.     Мур сьогодні найбільш відомий своїм захистом етичного ненатуралізму, акцентом на здоровий глузд у філософському методі і парадоксом, що носить його ім'я. Він викликав захоплення та вплив серед інших філософів, а також групи Блумсбері, але (на відміну від свого колеги Рассела) сьогодні переважно невідомий за межами академічної філософії. 
    Есе Мура відомі їх ясним, обачним стилем письма та його методичним, терплячим підходом до
філософських проблем. Він критикував сучасну філософію через відсутність прогресу, який, на його думку, різко контрастував із драматичним прогресом у природознавстві з часів Ренесансу.     Серед найвідоміших робіт Мура є його книга «Principia Ethica» та нариси: «Спростування ідеалізму» (англ. «The Refutation of Idealism»), «На захист здорового глузду» (англ. «A Defence of Common Sense») та «Доказ» зовнішнього світу» (англ. «A Proof of the External World»). 
    Він був президентом Товариства Аристотеля (англ. The Aristotelian Society) з 1918-19. 
    Джордж Мур помер 24 жовтня 1958; його кремували в Кембриджському крематорії 28 жовтня 1958 року, і його прах був похований у приході Вознесенського могильника в Кембриджі. Його дружина Дороті Елі (1892-1977) була похована там. У них було два сини: поет Ніколас Мур та композитор Тімоті Мур. 
    Мур не побудував власної філософської системи та не прагнув цього. Разом з тим він зробив істотний внесок у становлення та розвиток методів аналітичної філософії. У його роботах можна знайти різні форми аналізу; запозичені та критично переосмислені Л. Вітгенштейном, Дж. Віздомом, Н. Малколмом та ін, вони багато в чому визначили стиль цього напряму у філософії. 
Література: 
Schilpp P. A. G. E. Moore: Early Philosophical Writings / Paul Arthur Schilpp. - Open Court, 1999. - 742 p.  
Мур, Джордж Едвард // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. - Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. - С. 402. 

Андре Мальро (1901-1976) - французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч

    Жорж-Андре Мальро (1901-1976) - французький письменник, культуролог, герой Французького Опору, ідеолог П'ятої республіки, міністр культури в уряді де Голля (1958-1969). На його роботах «виховувалися» такі видатні французькі філософи та письменники, як Альбер Камю та Жан Греньє. 
    Андре Мальро народився 3 листопада 1901 року у Парижі. Його батько був директором паризької агенції американського банку. Навчався у Національному училищі живих східних мов у Парижі. Перші проби пера («Паперові місяці», 1921 та інші) принесли письменнику успіх в авангардистських гуртках, (за матеріалами: Ukrlib, To-name, Biblioman). 
    Поїздки в 1923 - 1927 роках до Південно-Східної Азії, де він зблизився з китайськими революціонерами, дали Андре їжу для роздумів про кризовість західної цивілізації в 20 столітті (есе «Спокуса Заходу», 1926; «До європейської молоді», 1927) і для перших романів («Завойовники», 1928; «Королівська дорога», 1930; «Умови існування», 1933). 
    Діючий учасник міжнародного руху 30-х на захист культури проти фашизму, Мальро, проте, не
поділяв ні філософії марксизму, ні ідеології комуністів, із якими співпрацював; 1935 року він присвятив повість «Роки зневаги» мужності в'язнів гітлерівських в'язниць. 
    Під час національно-революційної війни (1936 - 1939) в Іспанії (перший її рік зображений у ліричному репортажі «Надія», 1937) командував ескадрильєю іноземних льотчиків-добровольців, що билися на боці республіки. Після поразки Франції у 2-й світовій війні 1940 року А. Мальро потрапив у полон, утік, 1943 року включився до Руху Опору, очолював партизанське з'єднання, невдовзі перетворене на армійську бригаду. 
    Відхід пісьменника від революційного гуманізму, що намітився до кінця 30-х років і манівець, що манів вже в романі-есе «Ліщини Альтенбурга» (1943), завершився в 1948 році промовою «Заклик до інтелігентів» - одним з маніфестів «холодної війни» в культурі. 
    Андре, який входив вже до першого уряду де Голля (1944 - 1946), керував пропагандистськими службами голлістської партії, а в 1959 - 1969 роках обіймав посаду міністра культури Франції; як письменник він більше не виступав, але друкував численні праці з філософії мистецтва («Голоси мовчання», 1953 та інші), а також спогади («Антимемуари», 1967; «Дуби з тих, що зрубують...», 1971). 
Помер Мальро у Парижі 23 листопада 1976 року. 
Література: 
* Мальро А.Королівська дорога : повість / Андре Мальро ; пер. з фр.: Л. Колодинська, О. Черній ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. - Харків : Фоліо, 2005. - 254 с. 
* Мальро А. Надія : роман / Андре Мальро ; пер. з фр. Г. М. Філіпчук. - Київ : Молодь, 1986. - 351 с. 
* Мальро, Андре // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. - Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. - С. 358. - 742 с.

четвер, 10 листопада 2022 р.

Джордж Буль (1815-1864) - британський математик і філософ

    Джордж Буль народився в Лінкольні, Лінкольншир, Англія, 2 листопада 1815 року. Батько Буля був ремісником, який виготовляв взуття, а мати – камеристкою. Майбутній математик мав трьох молодших братів і сестер. Він здобув свою першу освіту в початковій школі, його батько також захоплювався математикою. Цей розумний хлопчик так і не здобув жодної вищої освіти, але був самоукою в математиці та сучасних мовах, (за матеріалами: 
Dovidka, Piplz, Peoples). 
Через важкі сімейні обставини Буль став годувальником сім'ї у 16 років, він обіймав молодшу посаду викладача у школі. Протягом цього періоду він просував свої математичні знання, самостійно вивчаючи обчислення багато років і, зрештою, опанував них. 
    Надзвичайно працьовитий юнак, незабаром заснував власний навчальний заклад у Лінкольні, коли йому було 19. У 1839 написав кілька статей в «Кембриджський математичний журнал». У цих роботах обговорювалися диференціальні рівняння та завдання алгебри лінійного перетворення, була підкреслена ідея лінійного перетворення інваріантності. 
    У 1841 році Біль відкрив інваріантну теорію, нову галузь математики. Незважаючи на те, що Джордж ніколи не отримував формального навчання у сфері математики, він розробив нові ідеї за логічним методом та опублікував брошуру «Математичний аналіз логіки» у 1847 році, в якій стверджував, що логіка більше ставиться до математики, а не до філософії. Його публікації були дуже високо оцінені, завдяки цьому було отримано посаду професора 1849 року. 
 
Булева алгебра виступає як основа аналізу достовірності логічних речень, оскільки вона фіксує двозначний характер висловлювань, які можуть відображатися як істинні, і як хибні. Цей метод двозначних символів та логічних елементів використовується при комутації телефонних апаратів та в електронних комп'ютерах для їх проектування та експлуатації. Джордж Буль був нагороджений Медаллю Королівського товариства Единбурга, 1855, а також є одержувачем почесних ступенів Університету Дубліна та Оксфордського університету. 
    Математик Джордж Буль одружився з Мері Еверест у 1854 році. У пари було п'ятеро дітей (дочки). Вчений відійшов у інший світ 8 грудня 1864 через пневмонію. 
    На честь нього було названо розділ алгебри та кратер на Місяці. Ключове слово boole означає булевський тип даних на багатьох мовах програмування. Бібліотека, комплекс для проведення лекцій та центр для проведення досліджень в галузі інформатики в Університетському коледжі в Корку теж названо на його честь.  
Література: 
* Boole G. Studies in Logic and Probability / George Boole. - Dover Publications Inc., 2012. - 512 p.
* MacHale D. New Light on George Boole / Desmond MacHale, Yvonne Cohen. - Attic Press Ltd, 2018. - 492 p. 
* Буль Джордж // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. - Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. - 742 с.

П'єтро да Кортона (1596-1669) - видатний італійський архітектор та живописець-декоратор

    П'єтро Берреттіні да Кортона народився в місті Кортона в Тоскані 1 листопада 1596 року. Історія замовчує про значні події в особистому житті П'єтро, на противагу чому біографія становлення юнака, як художника, багата на факти. Так, відомо, що П'єтро Берреттіні здобув першу художню освіту в рідному місті, мав неабиякі здібності до малювання та швидко навчався основним прийомам живопису. Вже у шістнадцятирічному віці юнак залишив свій будинок і перебрався до Риму. З того часу він замість «П'єтро Берреттіні» став називатися «П'єтро да Кортона», що в дослівному перекладі означає «П'єтро з Кортони», (за матеріалами: Рeoples, Вaroquepainting, Аrtchive).
    До моменту переїзду художник уже володів чудовою технікою написання полотен і займався монументальним фресковим живописом. Одним із перших серед творів Кортона були картини на біблійну тематику, зокрема роботи, виконані на замовлення аристократії. Талант молодого П'єтро відзначив Папа Урбан VIII Барберіні, який став його покровителем. 
    Характерними для художника стали прийоми поєднання традиційного живопису болонської школи та власних ідей. Його роботи випромінювали певну життєрадісність і світло, поєднували «затишну» композицію малюнка та соковиті фарби теплої палітри, що можна оцінити в полотнах «Мадонна з Немовлям та зі Святими». (1626-1628 рр.), «Викрадення сабінянок» (1627-1629 рр.) і «Тріумф Божественного провидіння» (1633-1639 рр.). 
    Мистецтвознавці, незважаючи на талант П'єтро, як живописця, приділяють велику увагу до його персони, як архітектора та монументаліста. Архітектурні роботи характеризувались кропіткою роботою над дрібницями та єдністю деталей. Пізніше архітектура Кортона відрізняє спрощеність і масивність, як, наприклад, перебудований за планами художника, фасад церкви Санта–Марія–дела–Паче (1656–1657 рр.). 
    
Звертаючись до церковних фресок, напрошується висновок, що саме живопис по сирій штукатурці став основною та улюбленою роботою художника, в яку було вкладено більше старанності, старання, часу та сил. Так, майже двадцять років Кортон присвятив розпису нефа, апсиди і вітрил у церкві Святої Марії Валлічелла, що в Римі. Композиція зветься «Чудо святого Філіпа Нері та Небесне Воїнство» (1646–1665 рр.). 
    Справжнім одкровенням і матеріалізацією таланту став алегоричний розпис плафона (склепіння) палаццо у палаці Папи Урбана VIII. Композиція прославляла сімейство Барберіні, ставши уособленням величі Папи. Це грандіозна фреска з хмарами і світлом небесного склепіння, з одягом і драпіруванням, що розвиваються на вітрі, з насиченою блакитною фарбою і охристими мазками, великою кількістю напівтонів і яскравого світла. 
    У сорокап'ятирічному віці П'єтро да Кортона був удостоєний честі очолювати школу живопису в Болоньї та передавати свою майстерність підростаючій зміні. У зрілому віці живопис художника став набувати аскетичного характеру і втрачати колишню театральність. Тепер П'єтро – вчитель дозволяв домислювати свої роботи учням та писати разом з ним. 
    Помер П'єтро да Кортона в Римі 16 травня 1669 року.                   
Література: 
Blunt А. F. Pietro Da Cortona and Roman Baroque Architecture / Anthony F. Blunt, Jorg M. Merz. - Yale University, 2008. - 288 р. 
Briganti G. Pietro da Cortona o della pittura barocca / Giuliano Briganti. - Sansoni Ed. Firenze, 1982. - 440 р.  
Гаджега І. П’єтро Берретіні да Кортона - представник «високого бароко» Франції XVII століття / І. Гаджега // Актуальні проблеми культурології: збірник матеріалів студентського круглого столу (м. Полтава, 29 квітня 2020 р.). - Полтава, 2020. - С. 10-12.

четвер, 27 жовтня 2022 р.

Івлін Во (1903-1966) - англійський письменник-романіст

    Артур Івлін Сент-Джон Во народився 28 жовтня 1903 року у Лондоні, Великобританія. Його сім'я належала до середнього класу. Після закінчення підготовчої школи Лансинг для хлопчиків Івлін Во вступив до Оксфорду, де навчалися діти аристократів, серед яких юнак прагнув закріпитися. Життя і навчання в Оксфорді згодом послужили тлом для творів, що найбільш яскраво характеризують майстерність та унікальний стиль письменника,(за матеріалами: 
24smi, Рeoples, Мd-eksperiment). 
    У 1924 році Івлін Во був змушений покинути Оксфорд, оскільки не мав можливості продовжити навчання. Спочатку він викладав у приватній школі в Уельсі, потім змінив місце роботи, але не зміг зміцнитися на новій посаді і був звільнений за спробу спокусити економку.     Дебютний роман «Занепад і крах», опублікований 1928 року, був захоплено прийнятий критиками та громадськістю. З людини, змушеної займатися викладанням, малюванням і ремеслом червонодеревника, щоб заробити собі на життя, Івлін Во став одним із найперспективніших письменників молодого покоління. Його робота стала затребуваною, і він почав заробляти на написанні статей на злободенну суспільну тематику. 
    У 1928 році письменник одружився з Івлін Гарднер, але шлюб з нею не був щасливим і у 1930 році подружжя оформило розлучення. Другий шлюб було укладено з Лаурою Герберт у квітні 1937 року. Івлін У щасливо прожив з нею до кінця свого життя, разом вони створили міцну сім'ю та виховали сімох дітей. 
    У роки Другої Світової війни Івлін Во побував у різних театрах бойових дій і брав участь у десантній операції в Лівії. У 1944 року він відвідав Югославію зі спеціальним дорученням, пов'язаним із підтримкою югославських католиків перед загрозою приходу до влади диктатора І. Тіто. Наприкінці війни Івлін Во відчув розчарування через марність своїх зусиль і переконався, що його справжнє покликання – виконання письменницької місії. 
 
Творчості Івліна В присвячено безліч авторитетних наукових досліджень. Він по праву вважається майстром сатири та продовжувачем традицій Джейн Остен та Чарльза Діккенса, про що у своїх роботах говорять Джеймс Каренс та Фредерік Біті. Герої Івліна Во – карикатурні англійські «джентльмени», позери, шахраї, ледарі та порядні простаки. У багатьох своїх творах письменник звертається до англійського вищого суспільства, часом висміюючи його та показуючи у саркастичному світлі. 
    Письменницький талант і унікальний стиль Івліна Во особливо яскраво простежується у творах: «Мерзенна плоть»; «Жменя праху»; «Повернення до Брайдсхеду»; «Незабутня»; «Меч пошани» (трилогія); «Випробування Гілберта Пінфолда». Крім сатиричних романів з елементами чорного гумору та серйозних робіт, у яких відбито його прихильність до католицтва, Івлін Во також написав три біографії, багато оповідань, листів, щоденників та дорожніх нотаток. 
    Помер Івлін Во у себе вдома в Тонтоні (графство Сомерсетшир) 10 квітня 1966 року. 
Література: 
Во І. Беззастережна капітуляція / Івлін Во ; пер. з англ. Богдан Стасюк. - Київ : Темпора, 2022. - 416 с. 
Во І. Жменя праху  : роман : пер. з англ. / І. Во. - Київ : Дніпро, 1979. - 207 с. 
* Во І. Кохання на трьох : оповідання / І. Во // Всесвіт. - 2018. - № 1/2. - С. 84-90.  
* Во І. Офіцери і джентельмени / Івлін Во ; пер. з англ. Богдан Стасюк. - Київ : Темпора, 2021. - 448 с. 
* Во І. Стара історія : оповідання / І. Во // Всесвіт. - 2018. - № 1/2. - С. 69-84. 
* Во І. Чоловіки у війську / Івлін Во ; пер. з англ. Богдан Стасюк. - Київ : Темпора, 2020. - 424 с. 
* Во І. Шлях до слави / Івлін Во ; пер. з англ. Ольги Бойніцької // Зарубіжна література. - 1997. - № 4. (20). - С. 8.