понеділок, 27 червня 2022 р.

Луїджі Піранделло (1867-1936) - італійський письменник і драматург

    Луїджі Піранделло народився 28 червня 1867 році на острові Сицилії, в багатій родині. Батько хлопчика був власником копальні з видобутку сірки. Луїджі був дуже здібною дитиною. Юнак спочатку розпочав навчання у Римському університеті. Через рік він перевівся до університету Бонна. У 1891 році він отримав диплом з романської філології, (за матеріалами: 
Javalibre, Peoples, Hist). 
    Перша книга Піранделло вийшла 1889 році Це була поетична збірка «Радісний біль». Оскільки Піранделло не відчував потреби самостійно заробляти собі життя, він міг цілком і повністю присвятити себе творчості. Батько матеріально підтримував сина. 
    У 1901 році вийшов його роман «Відкинута», в 1894 році побачила світ збірка новел «Кохання без кохання». У 1894 році у житті Піранделло відбулася знаменна подія – весілля на Антуаньєтті Портулато. У подружжя згодом народилися два сини та дочка. 
    У 1898 році Піранделло став професором у педагогічному коледжі у Римі. Проте наукова робота не заступила для нього творчу роботу. Він продовжує творити. У 1898 р. було написано п'єсу «Епілог». 
    У 1903 році матеріальне становище Піранделло погіршилося. Повінь зруйнувала батьківську копальню. Тепер письменник уже не міг розраховувати на фінансову підтримку батька та змушений був сам заробляти собі на життя. Джерелом для існування стала літературна робота та викладацька діяльність. 
    Однак удари долі не закінчились лише на фінансових проблемах. У 1904 році дружина письменника перенесла серйозний нервовий зрив і протягом наступних 15 років страждала на манію переслідування, влаштовувала чоловікові з ревнощів істерики, і в 1919 році Піранделло змушений був помістити її в психіатричну клініку. 
    Незважаючи на сімейні та фінансові негаразди, Піранделло продовжує писати і друкуватися. Великий успіх припадає на долю його третього роману «Небіжчик Маттіа Паскаль» («Il fu Mattia Pascal», 1904), де чітко звучить тема «обличчя і маски». 
    Теоретичні та естетичні погляди на мистецтво письменник виклав у двох книгах 1908: статті «Гумор» («L'umorismo»), де розкривається його складне трагікомічне бачення світу, і збірнику есе «Наука і мистецтво» («Arte e scienza»). До 1915 року, коли була поставлена ​​перша триактна п'єса П
іранделло «Якщо це не так...» («Se non cosi...»), письменник працював в основному в жанрі роману та новели: проте після 1915 року цілком присвячує себе драматургії, що дала можливість жити безбідно і згодом залишити викладацьку діяльність. 
    З 1915 по 1921 рік Піранделло пише 16 п'єс, причому всі вони йшли на сцені. Особливий успіх у критики та глядачів мала п'єса «Це так (якщо вам так здається)» («Cosi e (se vi pare)»), поставлена ​​в 1917 році. Міжнародне визнання приносить Піранделло п'єса «Шість персонажів у пошуках автора» («Se personaggi in cerca d'autore», 1921), яка з величезним успіхом з 1922 році йде на сценах Лондона та Нью-Йорка. Прем'єра п'єси «Генріх IV» («Enrico IV»), на думку багатьох критиків – вершини творчості Піранделло, також відбулася 1922 р. 
    У 1934 роц він був удостоєний Нобелівської премії з літератури «за творчу сміливість та винахідливість у відродженні драматургічного та сценічного мистецтва». 
    Луїджі Піранделло помер 10 грудня 1936 року у Римі. 
Література: 
* Піранделло Л. Блаженної пам`яті Маттіа Паскаль  : роман, п`єси: пер. з італ. / Луїджі Піранделло ; передм. Оксани Пахльовської ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. - Харків : Фоліо, 2008. - 572 с.  
* Піранделло Л. П'єси. Оповідання / Луїджі Пірандело ; пер. з італ. Мар'яни Прокопович. - [Львів] : ВНТЛ-Класика : Італ. ін-т культури в Україні, 2006. - 335 с.  
* Вишенська О. В. Функціонування концептуальних метафор у новелістиці Л. Піранделло (на матеріалі циклу новел «Novelle per un anno») / О. В. Вишенська // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. - 2019. - № 35. - С. 127-142.
* Зуккер І. Д. Драматургічна концепція Луїджі Піранделло : дис... канд. філол. наук: 10.01.04 / Зуккер Ірина Дмитрівна ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - Київ, 1997. - 190 с.  
* Лазер Т. В. Іронічні структури в романі «Іl fu Mattia Pascal» Луїджі Піранделло  / Т. В. Лазер // Проблеми семантики слова, речення та тексту. - 2014. - Вип. 33. - С. 108-118 . 
* Лазер Т. В. Лексико-семантичні засоби вербалізації комічного у великій прозі Луїджі Піранделло / Т. В. Лазер // Проблеми семантики слова, речення та тексту. - 2016. - Вип. 36. - С. 50-64. 
* Лазер Т. В. Особливості інтерпретації комічного у праці Луїджі Піранделло «L`Umorismo» / Т. В. Лазер // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. - 2016. - № 29. - С. 137-147.  
* Лазер Т. Символи природи як основа образної складової концепту смерть малої прози Луїджі Піранделло / Т. Лазер // Studia linguistica. - 2012. - Вип. 6(2). - С. 107-111.

Антуан де Рівароль (1753-1801) – французький письменник, перекладач, журналіст

    Антуан де Рівароль народився 26 червня 1758 року у французькому містечку Баньоль-сюр-Сез. 
Версії про походження Рівароля розходяться. За однією з них він був нащадком збіднілої бічної лінії одного старовинного італійсько-французького дворянського роду і його батько був онуковим племінником маркіза де Рівароля, відомого генерал-лейтенанта армій Людовіка 14, (за матеріалами: Biograpedia, Epwr, Greatmind). 
    Інші історики вважають, що Рівароль лише привласнив собі частинку «де», а насправді походив із скромної італійської родини. За цією версією сімейство Ріваролі перебралося до Франції з П'ємонту, батько, господар заїжджого двору «Три голуби» у містечку під Лангедоком, змінив прізвище на французький лад. 
     Ось як розповідає про юність Рівароля німецький історик Генріх Кунов: «Він отримав суворо релігійну освіту спочатку в Лангедоку, де його батько мав маленьку шовкову фабрику, а потім в єзуїтській семінарії в Авіньйоні. Молодим абатом приїхав у 1782 році до Парижа, де негайно отримав доступ до аристократично-клеріальних салонів. 
    Незабаром він видав свою першу роботу - «Дослідження про загальність французької мови», роботу, яку Берлінська академія удостоїла премією. У 1788 році за нею вийшов «Маленький альманах наших великих людей» - робота, що представляла карикатуру і глузування з тогочасних найвидатніших представників літератури». Цей памфлет спричинив суспільний скандал. Втім, до такої уваги Рівароль вже звик - він відрізнявся їдким і безжальним дотепністю, блистав у салонах і мав безліч ворогів. Також він полемізував із Шеньє, Бомарше та багатьма іншими. 
    Коли настала революція, Рівароль миттєво приєднався до контрреволюціонерів. Причому його ідеалом було відновлення феодально-патріархальних відносин, таких, які збереглися у відсталих частих Бретані, а саме у Вандеї. 
    У свій час Рівароль був одним з редакторів Політичної та національної газети Антуана Сабатьє. Загострення протиріч між аристократією та «третім станом», що настав після походу жінок на Версаль, змусило Рівароля піти з газети Сабатьє і разом із Жаном Пелетьє та Гатті заснувати власну газету «Дії апостолів». І якщо раніше він боровся з демократами політичними та філософськими доказами, то тепер, під впливом Пелетьє (який, незважаючи на те, що походив з дрібної буржуазної купецької сім'ї, ще більше ненавидів дрібну буржуазію) почав ще грубіше і нещадно викривати вождів революції та їх дії. 
    У «Діях апостолів» він висміював пихату фразеологію деяких ораторів, знущався з постанов клубів, писав епіграми і злі вихваляння чеснот народних вождів. До жовтня 1791 з'явилося 311 номерів. Потім кількість передплатників знизилася, і газета почала виходити із перервами. Газета припинила своє існування після 10 серпня 1792 року. З цього моменту Рівароль жив на еміграції (Брюссель, Амстердам, Гаага, Лондон, Гамбург, Берлін) і продовжував активну літературну діяльність. За Директорії він хотів повернутися до Франції, але несподівано захворів і передчасно помер 11 квітня 1801 року. 
Література: 
* Le Breton A.V. Rivarol; sa vie, ses idées, son talent, d’après des documents nouveaux. Genève: Slatkine Reprints, 1970.
* Dutourd J. Rivarol. Paris : Mercure de France, 1989.
* Faÿ B. Rivarol et la Révolution. Paris : Perrin, 1978.
* Jünger E. Rivarol. Stuttgart: Klett-Cotta, 1989.
* Lessay J. Rivarol, le français par excellence. Paris : Perrin, 1989.
* Cointat M. Rivarol (1753—1801) : Un écrivain controversé. Paris : L’Harmattan, 2003.
* Baranger V. Rivarol face à la Révolution Française. Paris : Éditions de Paris, 2007.

субота, 25 червня 2022 р.

Вільям Томсон, лорд Кельвін (1824-1907) - британський фізик, механік та інженер

    Вільям Томсон, лорд Кельвін народився 26 червня 1824 р
оку у Белфасті (Ірландія) в родині відомого математика. Закінчивши коледж у Глазго (Шотландія), вступив до Кембриджського університету, після закінчення якого вирушив до Парижа для стажування в лабораторії французького фізика-експериментатора А. Реньо, (за матеріалами: 
Peoplelife, Citaty, Scsiexplorer). 
    У 1846 році Томсон зайняв кафедру природознавства в Університеті Глазго. Він завідував кафедрою фізики протягом 53 років, останні роки життя обіймав посаду президента університету. 
    У коло інтересів вченого входили термодинаміка, гідродинаміка, електромагнетизм, теорія пружності, теплота, математика, техніка. Ще студентом він опублікував кілька статей щодо застосування рядів Фур'є до різних розділів фізики; розробив метод «дзеркальних зображень» на вирішення завдань електростатики (1846 р.). 
    Познайомившись із теоремою Карно, Томсон висловив ідею абсолютної термодинамічної шкали (1848). Він сформулював другий початок термодинаміки (1851); заклав основи теорії
електромагнітних коливань і 1853 р. вивів залежність періоду власних коливань контуру з його ємності та індуктивності (формула Томсона). 
У 1856 році вчений відкрив третій термодинамічний ефект (ефект Томсона). 
    Томсон зробив великий внесок у розвиток практичного застосування науки: він був головним науковим консультантом під час прокладання перших трансатлантичних кабелів, сконструював ряд електрометричних та навігаційних приладів. Відомі дослідження Томсона з теплопровідності, роботи з теорії припливів, поширення хвиль по поверхні, з теорії вихрового руху. 
    У 1892 році вченому був наданий титул барона Кельвіна. У 1896 р. його обрали почесним членом Петербурзької академії наук. 
    В останні роки життя Томсона цікавили рентгенівські промені та радіоактивність, він виконав розрахунки щодо визначення розмірів молекул, висунув гіпотезу про будову атомів. 
    Помер 17 грудня 1907 р. у своєму маєтку поблизу міста Лерг (графство Північний Ейршир, Шотландія), похований у Вестмінстерському абатстві. 
    На його честь була названа одиниця виміру температури – кельвін (Томсон отримав титул лорда Кельвіна за назвою річки, що протікала поблизу його рідного університету у Глазго). 
Література: 
* Стадник Б. І. Подальший розвиток підходів Кельвіна у створенні абсолютної шкали температур / Б. І. Стадник, С. П. Яцишин // Термоелектрика. - 2017. - № 3. - С. 79-92. 
* Черниш В. В. Лабораторні роботи по вивченню ефекту Томсона  / В. В. Черниш, Н. Мігел // Вісник Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка. Серія : Педагогічні науки. - 2019. - Вип. 5. - С. 225-230.

Інґеборґ Бахман (1926-1973) - австрійська письменниця та журналістка

    Інґеборґ Бахман народилася 25 червня 1926 року в австрійському містечку Клагенфурті у сім'ї вчителів. З 1938 по 1944 pp. відвідувала гімназію урсулінок. Мріяла стати музикантом, але від цих планів довелося відмовитись. У 1945–50-х роках. 
Інґеборґ Бахман вивчала філософію, психологію, філологію та право в інститутах Інсбрука, Граца та Відня, (за матеріалами: Javalibre, Glavbuk, Knigogid). 
     У 1950 році вона захистила дисертацію на тему «Критичне сприйняття екзистенційної філософії Мартіна Хайдегера». Філософська підготовка виявилася дуже важливою для майбутньої творчості Бахман. Найбільший слід у творах письменниці залишила її знайомство з філософією мови віденського лінгвіста та філософа Людвіга Вітгенштайна. 
    У літературу Інґеборґ Бахман увійшла як лірик, видавши в 1950-і роки дві збірки віршів: «Відстрочений час» (Die Gestundete Zeit, 1953) та «Заклик до Великої Ведмедиці» (Anrufung des groen Baren, 1956). Одна з найважливіших проблем її лірики – проблема тотожності свого «я»
Віршована спадщина 
Інґеборґ Бахман мало за розміром: 67 окремих віршів, три віршовані цикли та «Монолог князя Мишкіна» до пантоміми «Кретин»
    50-ті роки - це також час роботи над радіоп'єсами «Цикади» (1955) і «Добрий бог з Манхеттена» (1958). Звернення письменниці до цього жанру було пов'язане з новими здібностями радіоп'єс: впровадженням акустичних ефектів, зміною годинникових рівнів, реальних та надуманих місць, що дозволяло яскравіше відобразити психологічні прикордонні ситуації. 
    У 1959-1960 навчальному році Бахман читала лекції в інституті Франкфурта-на-Майні, які надалі склали збірку з підзаголовком «Перешкоди сучасної поезії». Звернення Інґеборґ Бахман до прози відбувся у 60-ті роки. Збірка «Тридцятий рік» (Das drei?igste Jahr, 1961) має багато в чому автобіографічний характер. Це сім оповідань-монологів, написаних метафоричним мовою, у яких – конфлікт між устремліннями людини і недосконалістю світу навколо нас. 
    У 1960-х письменниця розпочала роботу над циклом романів під загальною назвою «Види смерті», який мав показати сучасне суспільство як «арену вбивств», звернути увагу до існування
латентних форм фашизму у політичному та соціальному житті. Першим і єдиним романом цього циклу, дописаним остаточно, став роман
«Маліна» (Malina, 1971). Потім були написані шматочки ще двох романів – «Реквієм по Фанні Гольдман» і «Книга Франца». «Маліну» автор вважала увертюрою до цього циклу. 
    Останньою книжкою Інґеборґ Бахман, що була видана за її життя, стала збірка оповідань «Синхронно» (Simultan, 1972), куди, за словами письменниці, увійшло те, що писалося під час роботи над романом, але не вкладалося у його рамки. Збірка складається з 5 оповідань - замальовок із життя 5 жінок. Героїні цих творів відрізняються самостійністю, холодністю, вони виробили свою стратегію поведінки у світі, де панують чоловіки. 
    У 1973 році Інгеборг Бахман загинула від опіків, які отримала під час пожежі у власній римській квартирі. 
    Інґеборґ Бахман - лауреат величезної кількості літературних премій: премії «Групи-47» за поетичну творчість (1953), премії містечка Бремена (1954), премії Товариства сліпих інвалідів війни за радіоп'єсу «Гарний бог з Манхеттена» (1959), премії Союзу за збірку оповідань «Тридцятий рік» (1961), Бюхнерівської премії (1964), Великої австрійської державної премії (1968), премії імені Антона Вільдганса (1972). У 1977 році в Клагенфурті було засновано премію імені Інгеборг Бахман для німецьких письменників. 
Література: 
* Бахман І. Маліна : роман / І. Бахман ; пер. з нім. Л. Цибенко. - Львів : ВНТЛ-Класика, 2003. - 303 с. 
* Бахман І. Радіоп'єси / І. Бахман ; пер. Л. Цибенко. - Львів : ВНТЛ-Класика, 2005. - 196 с.  
* Бахман І. Синхрон : [оповідання] / Інґеборґ Бахман ; з нім. пер. Володимир Кам'янець. - Чернівці : Книги-ХХІ, 2016. - 200 с.
* Бахман І. Сни на продаж ; Цикади ; Добрий Бог Мангеттену / І. Бахман ; пер. з нім. Л. Цибенко ; . - Львів : ВНТЛ-Класика, 2005. - 195 с.
* Бахман І. Сяюча нить для третьої  : поезії / І. Бахман [та ін.] ; пер. з нім. О. Сандига ; ред. М. Бучко. - Чернівці : Місто, 1999. - 63 с. 
* Пора серця. Інґеборґ Бахман - Пауль Целан. Листування  : з листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем, а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж / Інґеборґ Бахман, Пауль Целан ; упорядкув. й прокомент. : Бертран Бадью [та ін.] ; пер. Лариса Цибенко та Петро Рихло. - Чернівці : Книги-ХХІ, 2012. - 415 с. 
* Скляренко О. Б. Жанрово-стилістична домінанта оповідань Інгеборг Бахманн  : дис. ... канд. філол. наук : 10.02.04 / Скляренко Олеся Богданівна ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - Київ, 2012. - 235 с.

пʼятниця, 24 червня 2022 р.

Клод Сеньйоль (1917-2018) - французький письменник-фантаст і фольклорист

    Клод Сеньйоль народився
у містечку Періго, Франція, 25 червня 1917 року. З дитинства він виявляв інтерес до старовинних легенд, переважно похмурих і пов'язаних з підступами Диявола. Навчався в ліцеї Лаканаль, але був відрахований звідти за часті пропуски занять, (за матеріалами: 
Fantlab, Readly, Knigogid). 
    Зацікавившись мінералогією, вступив до Французького доісторичного товариства, яке займалося питаннями археології, геології та фольклору, де познайомився з відомим дослідником народної творчості Арнольдом Ван Геннепом. 
    Ця зустріч визначила подальший напрямок його досліджень: з мінералогії Сеньйоль переключився на вивчення фольклору. Захопившись вивченням французьких народних повір'їв та легенд, разом із братом Жаком Сеньйолем склав і випустив книгу «Фольклор Юрепуа» (1937). Згодом опублікував численні дослідження народної культури та творчості окремих авторів. 
    Брав участь у Другій світовій війні як артилерист, був узятий у полон і відправлений до Німеччини, проте незабаром звільнений. Цей період свого життя він згодом описав у мемуарах «Гола людина». 
    Свій перший роман «Коло чарівників» Сеньоль опублікував у 1945 році. Згодом він випустив
також чотири романи, кілька збірок оповідань та есе. Більшість його робіт відносяться до жанру літератури містичного жаху та засновані на французьких легендах. Своєрідність творів автора багато в чому зумовлена ​​саме зверненням до фольклорних мотивів. 
    У листопаді 2008 року він отримав премію Альфреда-Вердагера від Французької академії за всю свою роботу. 
    Помер Клод Сеньоль 13 липня 2018 року у місті Ідь-де-Франс. 
    Літературна премія, що носить ім’я Клода Сеньоля, нагороджує твори, пов’язані з французьким фольклором. Її присуджують щороку з 2004 року у місті Епіналь під час фестивалю «Imaginales».  
    Твори. 
    Романи:  «Коло чарівників (Le Rond de sorciers) (1945); «Марія-вовчиця» (Marie la louve) (1949); «Неправомочна» (Malvenue) (1952); «Туман більше не розсіється» (La brume ne se lèvera plus) (1959); «Диявол в сабо» (Le Diable en sabots) (1959). 
    Есе та роботи з фольклористики: «Фольклор Юрепуа» (Le folklore du Hurepoix) (1937);  «В Солона. Вдачі і звичаї» (En Sologne. Moeurs et coutumes) (1945);  «Народні казки Гієни» (Contes populaires de Guyenne) (1946); «Диявол в народній традиції» (Le Diable dans la tradition populaire) (1959); «Фольклор Лангедока» (Le folklore de Languedoc) (1960); «Фольклор Провансу» (Le folklore de la Provence) (1964); «Євангеліє від Диявола» (Les Evangiles du Diable) (1964); «Запрошення в дивний замок» (Invitation au château de l'étrange) (1969); «Зелені вовки» (Les Loups verts) (1970); «Фантастичні казки Бретані» (Les contes fantastiques de la Bretagne) (1995); «Казки, оповідання і легенди областей Франції» (Contes, récits et légendes des pays de France) (доповнене перевидання казок в чотирьох томах, 1997).
Література: 
* Collectif, Seignolle et le fantastique : Colloque de Cerisy-la-Salle, Saint-Claude-de-Diray, Éditions Hesse, 2002, 359 p. 
* Marie-Charlotte Delmas (ill. Jean-Luc Johannet), Seignolle, le bateleur de chimères, Saint-Claude-de-Diray, Éditions Hesse, 1998, 187 p. 
* Marie-Charlotte Delmas, Claude Seignolle, le meneur de contes : essai bibliographique, Cognac, Le Temps qu'il fait, 1995, 91 p. 
* Roland Ernould, Claude Seignolle : du sacré à l'étrange, Paris / Torino / Budapest, L'Harmattan, coll. « Espaces littéraires », 2005, 463 p. 
* Roland Ernould, Claude Seignolle ou La puissance du désir : essai biographique, Saint-Claude-de-Diray, Éditions Hesse, 2005, 311 p. 
* Denis Labbé, Promenades avec Seignolle, Paris, Éditions de l'œil du sphinx, coll. « La bibliothèque d'Abdul Alhazred » (no 2), 2001, 181 p. 
* Alain Sprauel, Seignolle : La bibliographie, Éditions du Boisgeloup, 2012.
* Collectif, « Claude Seignolle conteur de l’étrange », La Grande Oreille, no 70,‎ 12 septembre 2017.

Майтенс Мартін Ван (1695-1770) - австрійський художник-портретист епохи бароко.

    Мартін ван Майтенс (молодший) народився 23 червня 1695 року у Стокгольмі у сім'ї голландського художника Мартіна Ван Майтенса-старшого. Його батько переселився з Гааги до Швеції. Перші уроки живопису одержав у свого батька, (за матеріалами: Нist, Аrtchive, Нmong). 
    Для вдосконалення майстерності Майтенс об'їздив ряд столиць європейських держав: в 1714 він відвідав Лондон, в 1717 - Париж і в 1721 - Відень, потім оселився в Італії, де працював протягом 1723-1729 (Рим, Турин). 
    Тут у Флоренції, Мілані та Турині його невеликі за розміром картини стали користуватися великою популярністю. Спочатку його основними творами були портретні мініатюри на емалі. 
    Близько 1730 року Майтенс звернувся до написання картин олійними фарбами. 
    На короткий час він відвідав свою сім'ю, яка жила у Швеції, а потім у 1730 повернувся до Австрії та оселився у столиці імперії. Тут він став дуже популярним портретним живописцем, не
тільки у місцевої аристократії, а й у королівській сім'ї. 
    У 1732 році він став придворним живописцем, а в 1759 році був призначений директором Академії образотворчих мистецтв у Відні. 
    Створив багато живописних портретів у французькому стилі, великих представницьких сімейних портретів і портретів аристократичних династій. 
    Ілюстрував усі державні історичні події та церемонії, такі як, коронація імператора Йосипа II. 
    Виховав багатьох учнів та помічників, які допомагали йому при створенні монументальних багатофігурних картин. Серед його учнів був Джованні Габріеле Кантоне (народився у Відні, 24 травня 1710 р.). 
    Вплив Мартіна ван Майтенса протягом тривалого часу був широко поширеним по всій Австро-Угорській імперії. 
    Помер 23 березня 1770 року у Відні. 
Найбільш відомі його роботи: «Імператорська родина», 1754 р.; «Сім'я Гриль», 1730/31, полотно, олія, Гетеборзький художній музей; «Подвійний портрет», 1740, полотно, олія, Бельведер, Відень.
«Марія Тереза ​​як королева Угорщини», після 1741 року, полотно, олія, Бельведер, Відень; «Портрет чоловіка в угорському костюмі», близько 1740/1750, полотно, олія, Бельведер, Відень; «Імператор Франц I Стефан», близько 1745/1765, полотно, олія, Бельведер, Відень; 
«Імператор Франц I Стефан Лотарингський», близько 1745/50, полотно, олія, Бельведер, Відень; «Марія Тереза ​​як правителька», 1750-55, полотно, олія, палац Шенбрунн, Відень; 
«Сім'я графа Ніколауса Палффі фон Ердеда», 1752/53, полотно, олія, Бельведер, Відень; «Імператорська родина», 1754, полотно, олія, палац Шенбрунн, Відень; «Імператриця Марія Терезія», 1759, полотно, олія, Картинна галерея Академії образотворчих мистецтв, Відень. 
Література: 
* B. Lisholm: Martin van Meytens d.y. Hans liv och hans verk (mit einer Zusammenfassung auf deutsch), Malmö 1974.
* E. Baum: Katalog des Österreichischen Barockmuseum im Unteren Belvedere in Wien, 2, 1980, S. 425 ff.
* Edwin Lachnit: Meytens, Martin van. In: Neue Deutsche Biographie (NDB). Band 17, Duncker & Humblot, Berlin 1994.

четвер, 23 червня 2022 р.

Алан Тюрінг (1912-1954) - англійський математик, логік і криптограф

    Алан Матісон Тюрінг народився в Лондоні 23 червня 1912 року в сім'ї чиновника, який перебуває на службі в Індії. Освіту юнак здобув у престижній, англійській Шерборнській школі, виявивши таланти в математиці та хімії. У 1931 році він вступає до коледжу при Кембриджському університеті. Захистивши дисертацію у 1935 році, на тему «Центральна гранична теорема теорії ймовірності» став членом Наукового товариства Кінгз-коледжу, (за матеріалами: 
Аutogear, Кratkoe, 24smi).
    У цей час почав займатися дослідженнями в математичній логіці. Через рік Алан пише роботу «Про обчислювані числа, з додатком до проблеми розв'язності», в якій запровадив нове математичне поняття: «абстрактного еквівалента алгоритму» або «обчислюваної функції». Пізніше воно одержало іншу назву  «машина Тюрінга». Результат його досліджень став поштовхом до відкриття дискусії з теорії автоматів та став фундаментальною основою для цифрових комп'ютерів, що з'явилися у 40-ті роки ХХ століття. 
    Навчання Тюрінг продовжив вже в США, вступивши до Прінстонського університету. Тут під керівництвом логіка та математика Алонзо Черча отримує ступінь доктора філософії у 1938 році. Повернувшись до Великобританії, Тюрінг починає співпрацювати з урядовою Школою кодів та шифрів. 
    У 1939 році військове відомство Британії поставило перед ним завдання розгадати коди
«Енігми» 
 спеціального шифрувального пристрою, який використовувався для шифрування радіограм у німецькому люфтваффі та військово-морському флоті. Через півроку команда Тюрінга розробила пристрій «Бомба», який читав практично всі радіограми Люфтваффе. Ще через рік математик зламав «Енігму». Також вчений займався розробкою спеціальних шифрів для листування Черчілля і Рузвельта в період 1942 - 1943 років. За свої заслуги після закінчення війни отримав звання кавалера Ордену Британської імперії 4-го ступеня. 
    У 1945 року математика прийняли лондонську Національну фізичну лабораторію. Тут він очолив розробку нового обчислювального пристрою АСЕ. У 1947 році Алан розробив «Скорочені кодові інструкції», що започаткувало використання мови програмування. Через рік його запросили до Манчестерського університету на посаду директора обчислювальної лабораторії, де проектувалась автоматична цифрова машина «Мадам»  комп'ютер із величезною, за мірками того часу, пам'яттю. Він створив кілька програм для неї за допомогою літерно-цифрового коду. 
    Крім того, Тюрінга вважають основоположником штучного інтелекту. Вчений створив знаменитий і сьогодні уявний експеримент  тест Тюрінга, який займається пошуком відповідей на питання «чи машина мислить?». 
    Його у 1951 році обирають у члени Королівського наукового товариства. В останні роки свого життя став захоплюватися біологією та працював над створенням хімічної теорії морфогенезу. Але закінчити її він не встиг, зробивши лише кілька начерків. 
    Тюрінга у 1952 році пограбували. І під час кримінального процесу він змушений був зізнатися у своїй нетрадиційній орієнтації. У ті часи це жорстоко засуджувалося і каралося в'язницею. Через осуди, що посипалися на нього, Алан втратив роботу в області криптографії. З геніальної і затребуваної людини він перетворився на жалюгідну подобу себе. Його мертве тіло знайшли вдома 8 червня 1954 року. Вважається, що великий математик покінчив життя самогубством. 
Література: 
* Гусєв В. І. Тест А. Тюрінґа і «робот» Р. Декарта / В. І. Гусєв // Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство. – 2017. – Т. 192. – С. 8-16. 
* Ковалець К. Алан Тюрінг - батько теоретичної інформатики та штучного інтелекту / Катерина Ковалець // Інформатика : всеукр. газ. для вчителів інформатики. – 2015. – № 11(Черв.). – С. 31-33 
* Свінціцький В. М. Абстракція потенціальної здійснимості і поняття машини Тюрінга // Філософські проблеми сучасного природознавства : міжвідомчий науковий збірник. – Київ : Вид-во Київ. ун-ту, 1967. – Вип. 9. 
* Тюрінг, Алан Матісон // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. – Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. – С. 652. – 742 с.
* Ящик О. Б. Машина Тюрінга як універсальний виконавець алгоритмів та її застосування в процесі поглибленого вивчення алгоритмізації і основ програмування старшокласниками / О. Б. Ящик // Інформаційні технології і засоби навчання. – 2016. – Т. 52, вип. 2. – С. 10-17.