АЛЬФ'ЄРІ Вітторіо

    АЛЬФ'ЄРІ, Вітторіо (Alfieri, Vittorio — 17.02.1749, м. Асті — 08.10.1803, Флоренція) — італійський письменник.

   Народився в знатній дворянській родині, успадкувавши титул графа. З 1758 по 1766 pp. навчався в Туринській військовій академії, у якій, за його власним зізнанням, нічому не навчився, хоча й отримав після її закінчення диплом магістра мистецтв. У шістнадцять років А. став офіцером королівської армії. Починаючи з 1767 p., він багато подорожував країнами Європи (Франція, Англія, Німеччина, Росія та ін.), з яких найбільше враження на нього справила Англія, яка завдяки парламенту асоціювалася для А. з країною свободи. Під час мандрівок він активно знайомився з сучасною літературою, читав праці К. А. Гельвеція, Ш. Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж.Ж.Руссо, а після повернення в Італію вирішив присвятити себе літературі.

З 1776 р. письменник жив переважно в Тоскані, з 1785 року місцем проживання обрав Францію. А. спочатку із захопленням привітав революцію 1789 року, але після падіння монархії і встановлення якобінської диктатури змушений був утікати з Парижа. Подальші роки свого життя письменник провів у Флоренції.

   Світогляд А. сформувався під впливом, з одного боку, ідеології французького Просвітництва, а, з іншого, — концепції героїчної особистості, розробленої в "Життєписах" Плутарха, палким поціновувачем якого він був протягом усього життя. Свої політичні погляди письменник виклав у філософських трактатах "Начерк Страшного Суду" (1773), "Про тиранію" ("Delia tirannide", 1777), "Про державу та літературу "("Del principe е delle lettere", 1778-1789). Основне політичне гасло А. — звільнення людини від пут будь-якої залежності і несвободи — політичної, національної, соціальної, духовної. Ідеалом людської поведінки для письменника є героїчна особистість, яка керується у житті прагненням подвигу та слави, яка наділена високим громадянським духом, герой-тиранобо-рець, який віддає своє життя боротьбі з деспотизмом монархії. Відштовхуючись від просвітницької ідеології, А., таким чином, йде далі своїх попередників, протиставляючи концепції освіченого монархізму вимогу демократичної, республіканської форми правління. Прикметно, що свобода окремої людської особистості в А. нерозривно пов'язана із боротьбою за свободу її батьківщини. У свою чергу, повноцінний розвиток мистецтва, за А., неможливий в умовах деспотичного гніту монархії, звідси митець повинен бути не просто громадянином, а й по-етом-пророком, який закликає співвітчизників до боротьби з тиранією. Водночас антитиранічна програма А. була достатньо абстрактною і непослідовною, без чіткої мети і програми конкретних дій.

    В історію італійської літератури А. увійшов насамперед як творець класицистичної політичної трагедії. Поетика творів А. близька до трагедій представників французького класицизму. Водночас А. полемізує з естетикою "високого" класицизму XVII ст., у драматургії якого його не влаштовували галантність зображуваних пристрастей, велика кількість персонажів, недостатня концентрованість дії, занадто розлогі і абстраговані від безпосереднього спілкування героїв монологи.

    На противагу французькій класицистичній драмі, А. мінімізує кількість дійових осіб, надає дії більшого динамізму та напруги, концентруючи її навколо одного центру, замінює метод повідомлення про події їхнім прямим зображенням, показує на сцені поєдинки, вбивства, смерть, чого намагалася уникати класицистична трагедія; насичує свої трагедії пристрастями, під якими розуміє не лише кохання, а й взагалі будь-яку вольову ініціативу особистості, активізує процес живого спілкування героїв за рахунок пожвавлення діалогу, введення більшої кількості реплік, що їх виголошують герої. Створена за канонами класицизму, трагедія А. в багатьох своїх рисах виходила за його межі, шо дозволило пізнішій критиці говорити про своєрідний синтез у його творчості двох художніх систем — класицизму і передромантизму, з яким драматурга зближувала концепція героя-тира-ноборця, поета-громадянина, мотиви національно-визвольної боротьби, поєднання ідеологічної тенденційності з невластивим для класицизму ліричним пафосом.

  В аспекті проблематики усі драматичні тво­ри А. можуть бути охарактеризовані як трагедії свободи. їхні герої — аристократи, люди з силь­ною волею, що виступають проти будь-якої форми тиранії. Сам А ділив свої трагедії на п'ять тематичних груп.
   Першу групу складали "трагедії кохання": "Клеопатра "("Cleopatra", 1775) — драматургіч­ний дебют А., 'ЧРшл "("Filippo", 1775-1783), "Розамунда "("Rosmunda", 1779-1780), створе­на на матеріалі середньовічної історії "Софоніз- ба" ("Sofonisba", 1784-1786), "Октавія" ("Octavia", 1779), написані на матеріалі давньо­римської історії. Найбільш яскравою із цих п'єс вважається трагедія "Філіп ", в основу якої по­кладений сюжет з іспанської історії, переробле­ний пізніше Ф. Шиллером у "Дон Карлосі". Твір присвячений трагічній долі принца, звинуваче­ного в державній зраді і засудженого власним батьком, королем Філіпом, до смерті. Головна проблема трагедії — політична. Філіп показаний як жорстокий деспот, тиран, який маскує влас­ні інтереси турботою про державні справи, прав­ління якого відбувається в атмосфері страху і недовіри.
   До другої тематичної групи належать "тра­гедії свободи": "Вірґінія"("Virginia",1777), при­свячена давньоримській історії, "Змова Пацці" ("La Congiura dei Pazzi", 1777-1781) — флорен­тійській історії, "Тімолеон "("Timoleone", 1777— 1781) , "Arie" ("Ägide", 1784-1786), "Брут I" з посвятою Дж. Вашингтону ("Bruto Primo", 1786) — про римлянина, який засудив до смерті своїх синів, "Брут //"("Bruto Secondo", 1786) з посвятою "майбутньому італійському наро­ду" — про політичну змову проти римського імператора Цезаря. Найкращою з них сам А. вважав "Тімеліона ", в якому на тлі політичних суперечок, що спалахнули в стародавньому Корінфі, показав трагедію республіканця Тіме­ліона, змушеного принести в жертву своїм республіканським ідеалам рідного брата-монар- хіста.
   Третя група — "трагедії про королівську чес­толюбність, що змальовують боротьбу за трон": "Полінік"("Polinice", 1775-1776), "Аґамемнон" ("Agamemnone", 1775-1777) — обидві написані на давньогрецькому матеріалі, "Дон Ґарсія" ("Don Garzia", 1774-1778) — присвячена епізо­дам флорентійської історії, "Марія Стюарт " ("Maria Stuarda", 1777-1786), у якій виведена постать Марії, королеви Шотландії.
   Четверта група — це "трагедії сімейних по­чуттів": "Орест " ("Oreste", 1775-1776), "Антігона ("Antigone", 1775-1776), "Меропа "("Мегоре", 1782), політичних алегорій, де висміяв різні форми державного устрою; близько 200 сонетів, пое­му в 4-х піснях "Відімщена Етрурія "("L'Etruria vendicata"), збірку памфлетів "Мізогалл" ("Misogallo", 1799), п'ять од і велику кількість епіграм. Відомий А. і як перекладач творів антич­них авторів. З початку 1780-х років і до кінця життя А. працював над автобіографічною кни­гою "Життя Вітторіо А. із Асті, переказане ним самим "("Vita di Vittorio Alflen, scritta da esso", опубл. 1806). 

  Література

Гливенко И.И. Витторио Альфьери. Жизнь и про­изведения. — С.-Петербург, 1912; Дживелегов А.К., Мокульский С.С. История зап.-евр. театра. — Москва, 1957. — Т. 2.; Де Санктис Ф. История итал. лит. — Москва, 1964. — Т. 2; Мокульский С.С. Итал. ли­тература. — Москва, 1966; Реизов Б.Г. Итал. лит. XVIII в. — Ленинград, 1966; История зар. лит. XVIII века. — Москва, 1999; Binni W. Saggi alferiani. — Roma, 1981; Branca V. Alfieri e la ricerca dello Stile. Con 5 nuovi studi. — Bologna, 1981; Debenedetti G. Vocazione di Vittorio Alfieri. — Roma, 1977; Fubini M. Vittorio Alfieri. II pensiero, la tragedia. — Firenze, 1966; Masiello V. L'ideologia tragica di Vittorio Alfieri. — Roma, 1964; Mensi P. Gli affetti nella tragedia di Vittorio Alfieri. — Padova, 1974; Trovato M. II messaggio noetico deH'Alfieri: la natura del limite tragico. — Roma, 1978.

 Джерело: Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. Т. 1 / за ред.: Н. Михальської та Б. Щавурського. - Тернопіль : Навчальна книга. - Богдан, 2005. - С. 31-32.