Перші двадцять
п'ять років життя прожив у маєтку батька, точніше – у його бібліотеці, де
самостійно вивчив грецьку, латину, іврит, англійську та французьку мови,
звикнув до праці перекладача та коментатора. Вкрай болючий від природи,
нещасливий у коханні, вже до двадцяти років він зруйнував здоров'я постійною
виснажливою працею. Спроби пізніше якось влаштуватися у Римі, Мілані, Болоньї,
Флоренції, Пізі не принесли успіху.
У 1833 році він переїхав до Неаполя. Помер
Леопарді на заміській віллі під Неаполем 14 червня 1837 року.
Поетична спадщина
Леопарді налічує всього кілька десятків віршів, вперше опублікованих у 1831 р.
під загальною назвою «Пісні»
(Canti). Ці твори пройняті глибоким песимізмом, що пофарбував усе життя їхнього
автора. Серед прозових робіт Леопарді – «Моральні нариси» (Operette morali), філософські есе, написані в
основному близько 1824 і опубліковані в 1827; «Думки» (Pensieri), опубліковані посмертно в
1845; а також «Щоденник
роздумів»
( Zibaldone), конгломерат розрізнених нотаток, зроблених з 1817 по 1829 роки,
опублікований лише 1900 р. Життя Леопарді можна підсумувати однією фразою:
безперервні пошуки та розчарування. Проголосивши, що йому потрібна любов,
вогонь, бажання і життя, він у всьому терпів аварію. Більшість життя він прожив
інвалідом і тому не зміг прийняти пропозицій закордонних університетів про
співпрацю. 
Одним з головних джерел розпачу Леопарді було переконання, що
християнство – ще одна ілюзія; він був натурою глибоко містичною, і втрачена
віра залишила по собі болісну порожнечу. Розчарування чекало його і в політиці:
Леопарді мріяв про Італію, гідну республіканської спадщини античності, а бачив
її поваленої під австрійським пануванням. Прихильник теорії Руссо про
споконвічно хорошу природу, Леопарді нерідко висловлював у віршах своє почуття
природної краси. На створення таких віршів, як «Нескінченність», його надихнули
околиці Реканаті. Але розглядаючи природу абстрактно, як рушійну силу всесвіту,
він знаходив її байдужою і холодною. Нерідко в одному творі є обидва погляди,
як у вірші «Дрок», або «Квітка пустелі» (La ginestra, 1836).
Поезія Леопарді за
своєю суттю лірична. У ній є філософські висновки або, вірніше, скепсис, але
немає цілісної філософської системи. Скоріше її можна знайти у його прозі. Завдяки
пізнанням у грецькій філології та культу класичного стилю Леопарді вважав себе
класицистом, і цей погляд поділяли та його сучасники. Однак яскраво виражений
суб'єктивізм змушує віднести його скоріше до романтичних послідовників Руссо.
Суб'єктивність
відрізняє як вірші, і прозу Леопарді, хоча здавалося б його Думки об'єктивніше
віршів і виявляють чималу психологічну проникливість. Леопарді проголошує уяву
головним джерелом людського щастя. Уява йому – втеча від реальності, з царства
правди. Перше есе «Моральних нарисів», «Історія
людства»
(1824), є короткий виклад світогляду Леопарді і алегорично відбиває його
власний життєвий досвід: наївний ентузіазм, пошуки досконалості, розчарування,
втома життя і, як наслідок. У романтичному світогляді Леопарді,
індивід, відчуваючи себе нещасним, поширює цей стан на всесвіт і оголошує
будь-яке існування стражданням. Свій життєвий досвід Леопарді розглядав як
пошуки істини, яка, будучи знайденою, виявилася прокляттям: якщо богам істина
говорить про їхнє блаженство, людині вона лише розплющує очі на безвихідь його
страждань. Звідси переконаність Леопарді в тому, що знання є згубним для щастя.
На честь
Леопарді названо кратера на Меркурії.
Література:
* Леопарді Д. Поезії / Д. Леопарді. - Київ : Дніпро, 1988. - 176 с
* Василик А. Канто Джакомо Леопарді «All’italia» в українському перекладі Михайла Рудницького. До питання про стратегію перекладу / А. Василик // Мовні і концептуальні картини світу. - 2013. - Вип. 43(1). - С. 209-218.
Немає коментарів:
Дописати коментар