Відродження (Ренесанс – франц. Renaissance – відродження). У ХІV-ХV ст. у Європі формується новий тип культури, яка отримала назву культури. Найбільш послідовно еволюція Відродження відбувалася в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: Передвідродження (остання третина ХІІІ - початок ХІV ст.); Раннє Відродження (ХІV - 90-ті роки ХV ст.); Високе Відродження (90-ті роки ХV - початок ХVІ ст.); Пізнє Відродження (40-ві роки ХVІ - початок ХVІІ ст.).
Культура епохи Відродження характеризувалася багатьма значними змінами у світобаченні людей, порівняно із Середньовіччям. Посилюються світські мотиви у європейській культурі, більш самостійними і незалежними від церкви стають всі сфери духовного життя – філософія, література, мистецтво, освіта, наука.
Визначальні риси Відродження – пробудження інтересу до античної культури, людської особистості, становлення нового типу людини – розкріпаченої індивідуальності якій властиві почуття свободи, самоцінності й багатства внутрішнього світу.
У центрі уваги діячів Відродження була людина, тому світобачення носіїв цієї культури позначають терміном «гуманістичне» (лат. humanism – людяний). Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до античної культурної спадщини, стали відроджувати її, відчули в ній близький їм дух гуманізму, природний інтерес до всього земного, яке заперечувалося церковною догматикою середньовіччя. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у збереженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропаганді. Однак, культура Відродження не була простим поверненням до античної. Діячі Ренесансу шукали і знаходили в античності основи моралі і гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людини, соціальної справедливості і свободи.
Центрами італійського Проторенесансу (Перевідродження) були великі торгові міста, насамперед Флоренція, вже на той час економічно незалежна і політично самостійна. У 1293 р. тут була прийнята перша демократична конституція Італії – «Встановлення справедливості». Вперше людська особистість стала визначатися не за соціальним походженням, як це було у феодальних державах, а за її власними індивідуальними якостями.
З епохи Відродження починається становлення сучасної науки, передусім, розвиток природничого знання. Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина, математика, астрологія, оптика, географія, механіка та інші науки.
Матеріальна культура Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників. Великий італійський учений інженер та художник Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних гідротехнічних споруд.
В епоху Ренесансу зроблено низку великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба, Васко да Гами, Фернана Магеллана було відкрито американський контингент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено контури океанів, морів та суші.
Революційний переворот стався в астрономії. Польський астроном М. Коперник у праці «Про обертання небесних сфер» обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, поклав початок звільненню природознавства від теології. Німецький учений Й. Кеплер відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Коперника.
Величезне значення для розвитку культури мав винахід Й. Гутенберга (1394-1468 рр.), який винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і культури. Книгодрукування швидко розповсюджується в Європі, у тому числі і в Італії, стає могутнім засобом популяризації нової культури. Вже перші книги були не лише духовного, але й світського змісту, в них пропагувалися ідеї навчального і життєвого характеру.
Суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ослаблена, наука відкинула божественно-неприродне тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності людей. Вчені шукали реальні причини та фактори розвитку історії, намагались встановити закономірності суспільного розвитку. Італійський політичний діяч Н. Макіавелі у своїй книзі «Государ» (1513 р.) намагався розкрити закони суспільного розвитку на основі врахування особливостей людської психіки, реальних історичних умов, класової боротьби як рушійної сили соціального прогресу. Як відзначають сучасні дослідники, з цієї невеличкої книжечки почалася історія сучасної політичної науки.
Крім характерної форми макіавеллізму, в епоху Ренесансу існувала й інша суспільно-політична течія – утопізм, представниками якого були англійський гуманіст, державний діяч і письменник Т. Мор (1478-1535 рр.) та італійський філософ, поет, політичний діяч
Т. Кампанелла (1568-1639 рр.)
У всесвітньо відомому трактаті «Утопія» Т. Мор описував однойменний фантастичний острів, де ніби-то створено ідеальний суспільний лад, побудований на справедливості, чесності, гуманності, доброчинності. У трактаті Т. Кампанелли «Місто Сонця» також описується ідеальне суспільство, де немає приватної власності, монарх обирається народом, добро, як правило, перемагає зло.
Гуманістична ідеологія Відродження руйнувала в Європі монополію церкви й стимулювала появу широкого суспільного руху – реформації, представниками якого були М. Лютер (1483-1546 рр.) і Ж. Кальвін (1509-1562 рр.). Вони виступали проти папського багатства, пишноти церковних служб, церковних догматів, проти володіння церквами й монастирями права на землю. Позитивним аспектом Реформації є психологія свідомого, вільного ставлення до релігії, що відкривало нові прогресивні шляхи формування філософії, науки, мистецтва.
Мистецтво стало для людей епохи Відродження тим, чим у середні віки була релігія, а в Новий час – наука і техніка. Художні твори найбільш повно виражали ідеал гармонійно організованого світу і місце людини у ньому. Цій задачі були підпорядковані всі види мистецтва.
Найбільш повно естетично-художній ідеал Відродження був виражений в архітектурі, скульптурі, малярстві й літературі.
Починаючи з ХV ст., спочатку в Італії, а згодом і в інших країнах Європи дістає розвиток архітектура Ренесансу. Світські будівлі, ансамблі міських центрів характеризуються новими типами споруд. Замість цехових майстрів-будівельників з’являються вчені-архітектори, які відіграють значну роль у громадському житті. Про це свідчать імена таких титанів, як Брунеллескі, Альберті, Браманте.
Основоположником архітектурного стилю Раннього відродження є Ф. Брунеллескі (1337-1466 рр.), італійський архітектор, скульптор і вчений, який працював у Флоренції. Його твори відзначаються гармонійною якістю, чіткістю пропорцій, науково обґрунтованою перспективою, удосконаленістю інженерно-будівельних вирішень. Збудований за його проектом восьмигранний купол Флорентійського собору, мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Домінуючи над містом, купол, якому належала вирішальна роль у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам’ятник, свідчення торжества людського розуму.
Завершує перший етап Ренесансу творчість італійського архітектора, вченого, теоретика мистецтва Л. Альберті (1404-1472 рр.). Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати «Про живопис», «Про статую», а особливо «10 книг про будівництво», що є своєрідною архітектурно-будівельною енциклопедією ХV ст.
Величезний вклад у теорію і практику архітектурного мистецтва вніс італійський архітектор, представник Високого Відродження Д. Браманте (1444-1514 рр.). Його творчість характерна гармонійними, досконалими і цілісними, просторовими за композиціями будівлями. За його проектами побудована церква Санта-Марія прессо Сан-Сатиро в Мілані та знаменитий собор святого Петра у Римі.
Яскравими представниками скульптурного мистецтва епохи Відродження є Донателло і Мікеланджело Буанарроті.
Творчість Донателло (1386-1466 рр.) припадає на першу половину ХV ст. – час утвердження нового стилю Раннього Відродження в Італії. У 1430 р. Донателло створює свою найвизначнішу скульптуру – бронзову статую «Давид».
Образотворче мистецтво Відродження досягло свого апогею у творчості талановитого скульптора, архітектора і живописця Мікеланджело Буанорротті (1475-1564 рр.). З усіх видів мистецтв Мікеланджело надавав перевагу скульптурі, бо у ній вбачав найбільш сприятливі можливості втілення узагальнено-героїчного образу людини.
У 1504 р. Мікеланджело створює знамениту величну статую «Давид», яка встановлена у Флоренції перед будинком міського самоуправління. Виготовлена з великої брили мармуру, висотою 5,5 метра, статуя втілювала глибокий громадянський зміст, відображала ідею величі Флоренції, заклик до мужнього захисту міста і справедливого управління ним.
Універсальність таланту Мікеланджело проявляється в тому, що він прославився не лише як скульптор і архітектор, але й як визнаний у всьому світі живописець. На запрошення папи Юлія ІІ, Мікеланджело розписав стелю і алтарну стінку Сікстинської капели у Римі. Він один, без помічників, виконав цю титанічну роботу. Загальна площа розпису стелі становить 600 кв2, а кількість фігур досягає кількох сотень.
Образотворче мистецтво найбільшого розквіту набуло в період Високого Відродження. У цей час створювали свої знамениті живописні полотна і фрески Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джоржоне, Тіціан.
Одним із велетнів епохи Відродження був Леонардо да Вінчі (1456-1519 рр.), видатна людина в історії людства, яка володіла різносторонніми здібностями і талантами. Леонардо да Вінчі одночасно був художником, теоретиком мистецтва, скульптором, математиком, фізиком, астрономом, фізіологом, анатомом. Майже всі галузі науки і мистецтва він збагатив геніальними працями і здогадками. Наука і мистецтво, на його думку, існують нерозривно – це дві сторони загального процесу пізнання світу.
Творчість Леонардо да Вінчі як художника – результат тривалого експериментування і роздумів над характером живописних прийомів. Митець досягає небувалої глибини й інтимності переживань при цілком світській трактовці образу у творах «Мадонна в скелях» (Лувр, Париж), «Мона Ліза» (Лувр, Париж), яка має ще одну назву – «Джоконда», названу за ім’ям її чоловіка Джокондо. Нев’януча слава «Джоконди», знаменитої своєї багатозначною посмішкою, пояснюється майстерним застосуванням методу таємничості, що є характерним для всієї художньої творчості митця. У виразі обличчя жінки – велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати щось своє.
У 1495-1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр світового мистецтва – фреску «Таємна вечеря» для трапезної монастиря в Мілані, у якій втілив складну драму життєвих людських почуттів.
Видатним представником італійського живопису є художник і архітектор Рафаель Санті (1483-1520 рр.). Він прожив лише 37 років, але його творчість залишила неповторний слід у мистецтві. Серед ранніх творів митця привертають увагу художні полотна «Мадонна Конестабіле» (Ермітаж, Санкт-Петербурга) та «Заручини Марії» (галерея, Мілан). У 1509 р. папа Юлій ІІ запросив Рафаеля розписати апартаменти собору св. Петра у Римі. У розписах кімнат Рафаель прославив земне буття людини, гармонію її фізичних і духовних сил. Показовою щодо цього є фреска в «кімнаті підпису», де скріплювались печаткою папські укази. Тема розпису відображала чотири сфери діяльності людини: богослів’я представляла фреска «Диспут», філософію – Афінська школа», поезію – Парнас», правосуддя – «Мудрість, Поміркованість, Сила».
Період творчої зрілості Рафаеля як живописця, пов’язаний з появою лаветної «Сікстинської мадонни». Картина була написана для церкви Сікста у м. П’яченці, де знаходилася до ХVІІІ ст. Тепер вона є прикрасою Дрезденської картинної галереї. «Сікстинська мадонна» належить до найвизначніших творів не лише Відродження, а й усього світового мистецтва, насамперед тому, що в ній глибоко і яскраво втілена тема материнства.
Видатним представником венеціанської школи цього періоду був італійський живописець Джорджоне (1477-1510 рр.). Світський за змістом, гармонійно багатий відтінками, живопис митця, виражає поетичне почуття закоханості у красу земного буття, єдність людини і природи. Він прославився створенням багатьох живописних полотен, найвідоміші з яких: «Юдиф», «Відпочиваюча Венера», «Гроза».
Італійський живописець Тиціан (1490-1576 рр.), створював картини, яким властиві життєрадісність колориту, багатогранність сприйняття життя. Спокійна ясність «Любов земна і небесна», пафос і динаміка монументальних композицій «Ассунта» змінюються напругою і драматизмом. Тиціан створював образи, наповнені загостреним почуттям краси життя «Даная», «Венера і Адоніс». У пізніх трагічних творах Тиціан підкреслював гідність і силу духу героїв («Оплакування Христа»).
У мистецтві Західної Європи широкого розвитку набуває й інший жанр живопису – портрет, не пов’язаний із релігійним культом, що виник у Німеччині. Епоха Дюрера (1471-1528 рр.) стала часом його надзвичайного розвитку. Альбрехт Дюрер створив сповнені силою і енергією образи своєї епохи – «Портрет молодого чоловіка», «Чотири апостоли» та ін. Серія гравюр «Апокаліпсис», виконана у експресивно-напруженій формі, зображувала фантастичні образи, у яких втілювалися уявлення про смисл буття і очікування всесвітньо-історичних перетворень.
Плідність взаємодії європейських культурних традицій виявляє себе наприкінці ХVІ-ХVІІ ст. у творчості видатного іспанського живописця, грека за походженням, Ель-Греко (1541-1614 рр.). Ель-Греко створював художні образи, спираючись на свою надзвичайно яскраву фантазію та уяву. Незвичайною для живопису іспанського Відродження була й тематика його картин. Передусім, це картина «Сновидіння Філіппа ІІ», в сюжеті якої митець поєднав образи землі, раю, пекла. Картини Ель-Греко «Поховання графа Оргаса», «Святий Мартин і злидар», «Апостоли Петро й Павло» стали цінним надбанням європейської і світлої культури, творчо вплинули на формування художнього мислення багатьох митців світу.
Значними досягненнями характеризується художня література епохи Відродження. У цей період в скарбниці світової літератури з’явилися твори таких митців слова, як: Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.
У витоків Раннього Відродження стояв великий Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.), автор «Комедії», яку нащадки згодом назвали «Божественною комедією». Данте використав відомий для Середньовіччя сюжет і силою свого таланту зумів провести читача від пекла до раю. У «Божественній комедії» Данте геніально відобразив своє підсумкове бачення середньовічного світу з його мисленням і світобаченням, час, коли ідеї та відносини виривалися поза рамки суворих церковних догматів, час народження нового суспільства і його культури.
Широкого визнання у час Раннього Ренесансу набуває творчість Ф. Петрарки (1304-1374 рр.), італійського поета, якого справедливо вважають першим гуманістом Європи. Разом із Данте він був одним із творців італійської літературної мови. Його творчість репрезентувала віру в людину, в її творчі можливості й художньо-естетичні національні засади італійської культури і збагатила зміст поняття «гуманізм». Значну частину його творчості становлять вірші, в основному сонети, де він з проникливим ліризмом і глибоким почуттям висвітлює своє кохання до дівчини Лаури, яке він проніс крізь усе життя.
Послідовником Петрарки був видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.). Найвидатніший його твір «Декамерон» – збірка реалістичних новел, об’єднаних тематикою вільнодумства та гуманістичною спрямованістю. Зміст ста новел, викладений у розповідях десяти людей (7 молодих дам і 3 чоловіків), вражає численністю кумедних любовних історій, у яких оспівується винахідливість і спритність закоханих.
Гуманістичний рух у Франції представлений літературною творчістю Ф. Рабле (1494-1553 рр.). Його знаменитий роман «Гаргантюа і Пантагрюель» є енциклопедичним пам’ятником культури французького Відродження. Твір написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, смішними пригодами героїв, радощами і боями, достоїнством і нікчемністю. Відкидаючи середньовічний аскетизм, обмеження духовної свободи, святенність і забобони, Рабле розкриває в комічних образах своїх героїв гуманістичні ідеали свого часу.
У період Пізнього Відродження жив і творив великий іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547-1616 рр.), що ввійшов у світову культуру як автор роману «Дон-Кіхот», однієї із загальнолюдських і гуманістичних літературних творів у світі. Образ Дон Кіхота, його дії і вчинки є символом величності та загибелі ренесансної епохи, де людина майже безнадійно бореться за ідеали справедливості і добра.
Відомим представником іспанського Відродження є драматург, поет і прозаїк Лопе де Вега (1562-1635 рр.). Він автор більше, ніж двохсот п’єс, романів, віршів. Найбільш відомі соціальні драми – «Кров безвинних», «Зірка Севільї», «Саламейський алькальд». Його комедії про кохання, сповнені ексцентричними подіями і гумором, сьогодні є прикрасою репертуару світових театрів.
Видатним гуманістом епохи Пізнього Відродження є англійський драматург і поет
У. Шекспір (1564-1616 рр.), чиї драматичні твори «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра» та інші стали загальновизнаною світовою класикою. Шекспір у своїх творах змальовує цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження, зображує людину у всій її величі, багатогранності, значущості, складності та динаміці. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва.
Відмінними особливостями театрального мистецтва епохи Відродження є розвиток традицій народного мистецтва, життєстверджуючий пафос, сміливе поєднання трагічних і комічних, поетичних і фольклорних елементів.
Своєрідним, оригінальним шляхом в епоху Відродження розвивається музичне мистецтво. Своєрідність полягає в тому, що, на відміну від інших видів мистецтв, музичне мистецтво не мало можливості спиратися на взірці античної музики, тому що навіть малочисельні нотні записи були нерозшифровані.
У період Раннього Відродження в країнах Європи з’являються нові світські музичні жанри – балада, мадригал, шансон та ін. У ХVІ ст. починається інтенсивний розвиток інструментальної музики, самостійного значення набувають такі музичні форми, як варіації, прелюдія, фантазія, ораторія. В Італії зароджується опера. Видатним представником музичного мистецтва Відродження є італійський композитор, музичний драматург К. Монтеверді (1567-1643 рр.), який багато в чому визначив шляхи розвитку оперного жанру. Найвідоміші його твори – опери «Орфей», «Аріадна», «Коронація Помпеї».
Великий внесок у розвиток музичного мистецтва зробив італійський композитор
Д. Палестрина (1525-1594 рр.). Його музика – вершина хорового поліфонічного (бага -тоголосного) стилю. Завдяки використанню нової гармонії, музична мова професійних композиторів епохи Ренесансу та їх послідовників набула пристрасності, несподіваного тепла і виразності.
Найбільш поширеним музичними інструментами в епоху Відродження були: лютня, віола, скрипка, клавесин, клавікорд, орган.
Характеризуючи культуру Відродження, треба відзначити, що в історії людства не було іншої епохи, яка би з такою силою утверджувала красу і велич людини.
Рекомендована література
1. Баткин Л. М. Итальянские гуманисты : стиль жизни и стиль мышления / Л. М. Баткин ; [отв. ред. проф. М. В. Алпатов]. — М. : Наука, 1978. — 200 с.
2. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Этические учения XIV-XV веков : учеб. пос. / Л. М. Брагина. – М. : Высш. школа, 1977. – 254 с.
3. Гуковский М. А. Итальянское Возрождение / М. А. Гуковский ; [под ред. А. Н. Немилова и А. С. Кантор-Гуковской]. – Л. : Издательство Ленинградского университета, 1990. — 624 с.
4. Лазарев В. Н. Происхождение итальянского Возрождения : в 3-х т. / В. Н. Лазарев // Искусство Проторенессанса. – Т. 1. – М. : Изд-во АН СССР ; Ин-т истории искусств, 1956. — 440 с.
5. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1982. – 623 с.
6. Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV-XVII вв. – М. : [б. и.], 1966. – 350 с.
ДЖЕРЕЛО : Музальов О. О. Культурологія : навч. посіб. / Олександр Музальов. – Львів, 2012. – 185 с. – Режим доступу.
Немає коментарів:
Дописати коментар