Джакомо Леопарді (1798-1837) - італійський романтичний поет, мислитель-мораліст

    Джакомо Леопарді – італійський романтичний поет, мислитель-мораліст. Виходець із провінційної аристократії. Народився Леопарді 29 червня 1798 року в Реканаті. У дитинстві порушення тілесного розвитку позбавило його звичайних для цього віку занять, і вперше він залишив свій будинок лише у віці 32 років, (за матеріалами: Ukrlib, Md-eksperiment, Javalibre). 

    Перші двадцять п'ять років життя прожив у маєтку батька, точніше – у його бібліотеці, де самостійно вивчив грецьку, латину, іврит, англійську та французьку мови, звикнув до праці перекладача та коментатора.     Вкрай болючий від природи, нещасливий у коханні, вже до двадцяти років він зруйнував здоров'я постійною виснажливою працею. Спроби пізніше якось влаштуватися у Римі, Мілані, Болоньї, Флоренції, Пізі не принесли успіху. 

    У 1833 році він переїхав до Неаполя. Помер Леопарді на заміській віллі під Неаполем 14 червня 1837 року. 

    Поетична спадщина Леопарді налічує всього кілька десятків віршів, вперше опублікованих у 1831 р. під загальною назвою «Пісні» (Canti). Ці твори пройняті глибоким песимізмом, що пофарбував усе життя їхнього автора. Серед прозових робіт Леопарді – «Моральні нариси» (Operette morali), філософські есе, написані в основному близько 1824 і опубліковані в 1827; «Думки» (Pensieri), опубліковані посмертно в 1845; а також «Щоденник роздумів» ( Zibaldone), конгломерат розрізнених нотаток, зроблених з 1817 по 1829 роки, опублікований лише 1900 р.     Життя Леопарді можна підсумувати однією фразою: безперервні пошуки та розчарування. Проголосивши, що йому потрібна любов, вогонь, бажання і життя, він у всьому терпів аварію. Більшість життя він прожив інвалідом і тому не зміг прийняти пропозицій закордонних університетів про співпрацю. 

    Одним з головних джерел розпачу Леопарді було переконання, що християнство – ще одна ілюзія; він був натурою глибоко містичною, і втрачена віра залишила по собі болісну порожнечу. Розчарування чекало його і в політиці: Леопарді мріяв про Італію, гідну республіканської спадщини античності, а бачив її поваленої під австрійським пануванням. Прихильник теорії Руссо про споконвічно хорошу природу, Леопарді нерідко висловлював у віршах своє почуття природної краси. На створення таких віршів, як «Нескінченність», його надихнули околиці Реканаті. Але розглядаючи природу абстрактно, як рушійну силу всесвіту, він знаходив її байдужою і холодною. Нерідко в одному творі є обидва погляди, як у вірші «Дрок», або «Квітка пустелі» (La ginestra, 1836). 

    Поезія Леопарді за своєю суттю лірична. У ній є філософські висновки або, вірніше, скепсис, але немає цілісної філософської системи. Скоріше її можна знайти у його прозі. Завдяки пізнанням у грецькій філології та культу класичного стилю Леопарді вважав себе класицистом, і цей погляд поділяли та його сучасники. Однак яскраво виражений суб'єктивізм змушує віднести його скоріше до романтичних послідовників Руссо. 

    Суб'єктивність відрізняє як вірші, і прозу Леопарді, хоча здавалося б його Думки об'єктивніше віршів і виявляють чималу психологічну проникливість. Леопарді проголошує уяву головним джерелом людського щастя. Уява йому – втеча від реальності, з царства правди. Перше есе «Моральних нарисів», «Історія людства» (1824), є короткий виклад світогляду Леопарді і алегорично відбиває його власний життєвий досвід: наївний ентузіазм, пошуки досконалості, розчарування, втома життя і, як наслідок. У романтичному світогляді Леопарді, індивід, відчуваючи себе нещасним, поширює цей стан на всесвіт і оголошує будь-яке існування стражданням. Свій життєвий досвід Леопарді розглядав як пошуки істини, яка, будучи знайденою, виявилася прокляттям: якщо богам істина говорить про їхнє блаженство, людині вона лише розплющує очі на безвихідь його страждань. Звідси переконаність Леопарді в тому, що знання є згубним для щастя. 

    На честь Леопарді названо кратера на Меркурії. 

Література: 

* Леопарді Д. Поезії / Д. Леопарді. - Київ : Дніпро, 1988. - 176 с

* Василик А. Канто Джакомо Леопарді «All’italia» в українському перекладі Михайла Рудницького. До питання про стратегію перекладу / А. Василик // Мовні і концептуальні картини світу. - 2013. - Вип. 43(1). - С. 209-218.

Шарль Леконт де Ліль (1818-1894) - французький поет, голова парнаської школи

    Шарль Марі Рене Леконт де Ліль – французький та реюньонський поет, голова Парнаської школи – народився 22 жовтня 1818 року у Сен-Поль (о. Реюньйон). Леконт де Ліль – син французького фельдшера наполеонівської армії, котрий став згодом плантатором на о. Бурбон (тепер – Реюньон). Плантації та раби дісталися батькові завдяки вдалому шлюбові. Його мати була креолкою. Ще дитиною Леконт де Ліль захопився поезією, писав вірші, багато читав, віддаючи перевагу історичним романам В. Скотта, (за матеріалами: Ukrlib, Studcon, Zarlitra). 

    Навчався у Бретані, працював у суді на Реюньоні. Учасник революції 1848 р. був ініціатором закону про відміну рабства в колоніях, (за матеріалами: ).

    У 1886 році, за вираженою в заповіті Віктора Гюго рекомендацією, Леконт де Ліль був прийнятий до Французької Академії на місце, що звільнилося після його смерті. 

    Творчість Леконт де Ліля представлена трьома прижиттєвими поетичними збірками: «Античні вірші» (Poèmes antiques, 1852), «Варварські вірші» (Poèmes barbares, 1862), «Трагічні вірші» (Poèmes tragiques, 1886) посмертно збіркою «Останні вірші» (Derniers poèmes, 1895). 

    Вибір певних тем та їх розробка пов'язують його з романтизмом, особливо описи дикої природи (фарб, екзотики, тварин), сюжети з історичною та міфологічною основою, свобода фантазії, енергійність вірша. 

    Але, продовжуючи заданий Теофілем Готьє та Теодором де Банвілем імпульс «мистецтва для мистецтва», поет пориває з романтичним рухом і відстоює нову доктрину, що стала взірцем для парнастів. Її принципи полягають у наступному: поезія має бути безособовою (поет не повинен оспівувати власне «я»); поет повинен доводити форму до досконалості, а не віддаватися лише безглуздому натхненню; слід прагнути краси, у своїй досконалості явленої у культурі Стародавню Грецію (і навіть Індії та інших країн); наука, що рухається розумом, а зовсім не почуття є нескінченним полем для вираження; поет не повинен втручатися у сучасне життя. 

Леконт де Ліль помер 17 липня 1894 року у Лувесьені, поблизу Версаля.  

    Життєвий шлях поет завершив у зеніті слави. Леконт де Ліль став членом Французької академії, куди прийшов місце В. Гюго. Він також був нагороджений орденом Почесного легіону. 

    В Україні окремі вірші Леконта де Ліля переклали П. Грабовський, В. Щурат, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Терещенко, Д. Павличко, Д. Паламарчук, М. Орест.   

Література: 

* Леконт де Ліль, Ш. М. Поезії / Ш. М. Леконт де Ліль ; вибір, пер. М. Орест. - Мюнхен : [б.в.], 1956. - 85 с. 

* Леконт де Ліль Шарль // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. Т. 2 : Л - Я. / за ред.: Н. Михальської та Б. Щавурського. - Тернопіль : Навчальна книга Богдан, 2006. - С. 27. 

Альфонс де Ламартін (1790-1869) - французький письменник і політичний діяч

    Альфонс де Ламартін – французький письменник і поет романтичного спрямування, політичний діяч – народився 21 жовтня 1790 року у Маконі (Франція). Його батьки були збіднілими дворянами. Батько його виховав у відданості законній монархії; мати Ламартіна була ревна католичка. Дитинство і юнацькі роки Ламартін провів у товаристві матері та п'яти сестер, що, разом з любов'ю до природи, що рано розвинулася, породило в ньому особливу м'якість характеру і схильність до сентиментальної мрійливості, (за матеріалами: Web.archive, Zarlit, What). 

    Шкільне виховання Ламартін отримав спочатку у Ліоні, потім у єзуїтській школі в Белле. Повернувшись на батьківщину, він вивчав класичних авторів, захоплювався Руссо та Бернарденом де Сен-П'єром та із захопленням сприймав нові літературні віяння. Його юнацькі захоплення складають сюжет численних поем, де, в розповідях про Ельвіра, Ленора, Граціеля, передані справжні епізоди з життя поета, лише злегка прикрашені вигадкою. 

    Він багато подорожував, мешкав в Італії, пробував щастя в дипломатичній кар'єрі. У 1820

вийшла його перша збірка віршів «Méditations», що мала відразу величезний успіх; за ним пішли «Nouvelles Méditations» (1823), «Harmonies» (1835), «Jocelyn» (1835), «Chute d'un Ange» (1838), «Recueillements poétiques» (1839). 

    У молодості Ламартін служив у королівській гвардії, з 1823 по 1829 був секретарем посольства у Неаполі та у Флоренції. У тому ж 1829 році він був призначений посланцем при герцозі Леопольді Саксен-Кобург-Готському. Дізнавшись про липневу революцію, Ламартін подав у відставку. У 1829 році Ламартін був обраний  членом французької Академії; в 1832 він здійснив велику подорож Сходом і описав його в «Voyage en Orient» (1835). 

    Обраний у 1833 р. до палати депутатів, він у першій же промові оголосив себе незалежним консерватором. У політиці він насамперед мораліст, у соціальних питаннях – проповідник прогресу та релігійної терпимості, захисник свободи та пролетаріату. Блискучі його промови хвилювали палату і жадібно читалися. Час з 1839 по 1849 – розквіт політичної діяльності Ламартіна. Певних політичних планів Ламартін не мав; він підтримував консервативний кабінет Моле, а коли прихильники останнього запропонували йому головування

в палаті, Ламартін відмовився, заявивши, що він прогресист, а вони консерватори. Слава Ламартіна досягла свого апогею в 1847 році, коли він випустив у світ «Історію жирондистів». У цій захоплюючій книжці Ламартіном дає блискучу апологію жирондистів. 

    Після зречення Людовика-Филиппа (24 лютого 1848) Ламартін рішуче повстав у палаті проти регентства герцогині Орлеанської і промовив гарячу промову, пропонуючи заснувати тимчасовий уряд і скликати національні збори. Як член тимчасового уряду Ламартін узяв на себе портфель міністра закордонних справ. Тільки під натиском обставин наважився Ламартін негайно проголосити республіку, в якій він, завдяки таланту та красномовству, став посередником між консерваторами і крайніми. 

    У ці бурхливі дні Ламартін виявив велику мужність та такт. 25 лютого, коли тимчасовому уряду загрожувала небезпека бути розігнаним народним натовпом, Ламартін виголосив знамениту промову, де красномовно описав жахи революції і оспівав триколірний прапор (на противагу червоному). 4 березня Ламартін відправив до європейських дворів маніфест у миролюбному дусі. Ряд народних маніфестацій (у березні та квітні) змусив Ламартіна вдаватися до збройної сили. Спокій відновився, але популярність Ламартіна падала. Обраний у 10 департаментах депутатом до установчих зборів, Ламартін був обраний зборами до членів виконавчої комісії. Повстання 15 травня було придушене завдяки розпорядженню Ламартіна. То був останній день його слави. Бажаючи всіх примирити, він нікого не задовольняв. Збори відкинули пропозицію Ламартіна про недопущення в його оточення Луї Бонапарта, а зближення Ламартіна з Ледрю-Ролленом і генералом Кавеньяком відштовхнуло від нього і консерваторів, і радикалів. 

    Червневі дні поклали край його участі в управлінні країною. Повернувшись до літературної діяльності, він заснував та редагував політичний журнал «Conseiller du peuple». Останні двадцять років життя Ламартіна сповнені поневірянь і страждань. Літературне значення Ламартіна засноване головним чином з його перших віршованих збірниках. Французька критика одноголосно визнає автора «Méditations» одним із найбільших поетів Франції. 

    Альфонс де Ламартін помер 28 лютого 1869 року у Парижі. 

Література:

* Альфонс де Ламартін // Сузір'я французької поезії : антологія : в 2 т. Т.1 / пер. і переспіви М. Терещенка. - Київ : Дніпро, 1971. - С. 397-402. 

* Аллахвердян Т. М. Французький романтизм 1820-х рр.: структура міфопоетичного тексту : дис. ... д-ра філол. наук : 10.01.04 / Т. М. Аллахвердян; Тавр. нац. ун-т ім. В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2013.

Алессандро Мандзоні (1785-1873) - італійський прозаїк, поет, драматург

    Алессандро Мандзоні народився 7 березня 1785 року у Мілані в знатній італійській родині. Батьку Мандзоні, Дону П'єтро, було вже 50 років, коли син народився. Він представляв одну з найстаріших сімей, яка влаштувалася поблизу м. Лекко в італійському регіоні Ломбардія. Його мати Джулія мала літературний талант, її батьком був знаменитий економіст, правознавець і публіцист Чезаре Беккаріа. (за матеріалами: Tvory, Ukrlib, Britannica). 

    Алессандро вчився посередньо, але у 15 років у ньому прокинулася пристрасть до поезії, і він почав писати сонети. Після смерті батька, в 1805, переїхав до матері до Парижа і провів там два роки у колі літераторів та ідеологів філософської течії XVIII століття. Серед них Мандзоні знайшов справжніх друзів, зокрема Клода Форіеля. На той час Мандзоні був поглинений ідеями Вольтера. Але після одруження, перебуваючи багато в чому під впливом дружини, став пристрасним прихильником католицизму, якому він залишався відданий протягом усього життя.  

    У період з 1806 по 1807 рік, під час свого перебування в Парижі, Мандзоні вперше виступив перед громадськістю в ролі поета з двома невеликими уривками. Перший, із заголовком «Уранія», написаний у класичному стилі, противником якого він сам пізніше і був. Другий був елегією у вільних віршах, присвяченою пам'яті графа Карло Імбонаті, від якого він успадкував значну власність, у тому числі заміський будинок у Брузульйо, який став відтоді його основним місцем проживання. 

    У 1819 році Мандзоні видав трагедію «Граф Карманьола», що викликала запеклі суперечки. Після смерті Наполеона в 1821 році написав знаменитий вірш «П'яте травня». У 1822 році була опублікована трагедія «Adelchi», а у 1827 році вийшов найзнаменитіший роман письменника «Заручені».

    Після 1827 року Мандзоні виступав лише з теоретичними статтями про мову та літературу. Після смерті дружини Мандзоні у 1833 році помирають кілька його дітей і його мати. У 1837 році він знову одружився, цього разу з Терезою Боррі, вдовою графа Штампи, яку він також згодом пережив. З дев'яти дітей Мандзоні лише двоє пережили батька.  

    У 1860 році король Віктор Еммануїл II призначив Мандзоні сенатором. 

    Смерть його старшого сина Луїджі 28 квітня 1873 р. була остаточним ударом для письменника. Алессандро Мандзоні майже відразу захворів і помер від менінгіту 22 травня 1873 року в Мілані.

 Його поховали з королівськими почестями на цвинтарі Мілана. До перших роковин смерті письменника композитор Джузеппе Верді написав «Реквієм», який вперше був виконаний у міланській церкві Святого Марка. 

Література: 
* Мандзоні А. Заручені : роман / Алессандро Мандзоні ; пер. з італ. Петра Соколовського ; передм. Оксани Пахльовської ; Італ. ін-т культури  Україні, НАН в Україні, Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. - Харків : Фоліо, 2009. - 656 с.

Роберт Бернс (1759-1796) - шотландський поет і фольклорист

    Роберт Бернс народився 25 січня 1759 в селі Аллоуей (Шотландія), в сім’ї фермера Вільяма Бернесса. Він був старшим із 7 дітей у родині. Вихованням дітей Бернсів займалися: мати, батько, тітка. У 1765 році його батько взяв в оренду господарство Маунт-Оліфант, і хлопчикові довелося працювати нарівні з дорослими, терпіти голод, підриваючи своє здоров’я, (за матеріалами: Ukrlib, Dovidka, Calendate).

    У 1781 році Бернс вступив до масонської ложі; масонство досить сильно вплинуло на його творчість. З 1783 Роберт починає складати вірші на ейширському діалекті.

    У 1784 році помирає батько, і після низки невдалих спроб зайнятися сільським господарством Роберт з братом Гилбертом переїжджає в Моссгіл.

    У 1786 році виходить перша книга Бернса, Poems, Chiefly in the Scottish dialect («Вірші переважно на шотландському діалекті»). До початкового періоду творчості також відносяться: «Джон Ячмінне Зерно» (1782), «Веселі жебраки» (1785), «Молитва святенника Віллі», «Свята ярмарка» (1786). Поет швидко стає відомий по всій Шотландії.

    У 1787 році Бернс переїжджає в Едінбург і стає вхожий у вищий світ столиці. В Единбурзі Бернс познайомився з популяризатором шотландського фольклору Джемсом Джонсоном, разом з яким вони почали видавати збірку «Шотландський музичний музей». У цьому виданні поет опублікував безліч шотландських балад у своїй обробці і власних творів.

    Книги, що видаються приносять Бернсові певний дохід. Він спробував вкласти зароблені гонорарами кошти в оренду ферми, але тільки втратив свій невеликий капітал. Основним джерелом коштів для існування з 1791 стала робота на посаді збирача акцизів в Дамфріс.

Роберт Бернс вів досить вільний спосіб життя, і у нього було три незаконнонароджених дочки від випадкових і недовгих зв’язків. У 1787 році він одружився зі своєю давньою коханою Джин Армор. У цьому шлюбі у нього народилося п’ятеро дітей.

    У період 1787-1794 були створені відомі поеми «Тем О’Шентер” (1790) і «Чесна бідність» (1795), «Ода, присвячена пам’яті місіс Освальд» (1789). У вірші, присвяченому Джону Андерсону (1789), тридцятирічний автор несподівано розмірковує про схил життя, про смерть.

    По суті, займатися поезією Бернс був змушений в перервах між основною роботою. Останні роки він провів у нужді і за тиждень до смерті ледь не потрапив у боргову в’язницю.

    Бернс помер 21 липня 1796 в Дамфрісі, куди виїхав вже хворим у службових справах. Йому було всього 37 років. 

Література: 

* Бернз Р. Вибране  / Роберт Бернз ; [упоряд.: П. Кормило, Г. Дика] = Selected works / Robert Burns. - Київ : Богдана, 2010. - 295 с. 

* Бернз Р. Людина є людина = A Man’s a Man for A’That : [вибр. твори] / Роберт Бернз ; упоряд.: Ганна Дика, Петро Кормило. - Київ : ІНПОЛ ЛТМ, 2021. - 743 с. 

* Бернс Р. Моя любов : вибр. твори / Роберт Бернс. - Львів : Піраміда, 2016. - 413 с. 

* Бернс Р. Поезії / Робенс Бернс ; пер. [з англ.] Миколи Лукаша та Василя Мисика ; [передмова В. Мисика]. - Київ : Дніпро, 1965. - 206 с. 

* Дика Г. До обставин публікації першого українського перекладу балади Роберта Бернза / Г. Дика // Слово і час. - 2014. - № 2. - С. 77-85. 

* Дика Г. Чисте джерело поезії і натхнення [шотландський поет Роберт Бернз] / Ганна Дика // Українська літературна газета. - 2020. - 31 січ. (№ 2). -  С. 14-15. 

* Радчук О. Тлумачення Р. Бернза як міфологізація і деміфологізація  / О. Радчук // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Філологічні науки. - 2010. - Вип. 89(1). - С. 208-212. 

* Радчук В.  Хто він, Роберт Бернз? До проблем перекладу  / В. Радчук, О. Радчук // Всесвіт. - 2007. - № 9-10. -  С. 164-176. 

Сомерсет Моем (1874-1965) - англійський прозаїк, драматург і літературний критик

    Майбутній письменник народився 25 січня 1874 року в Парижі в сім'ї юриста англійського посольства. Сомерсет був наймолодшим із чотирьох дітей, і коли старші брати вирушили на навчання до Англії, хлопчик став єдиною дитиною в будинку. Мати Моема хворіла на туберкульоз і померла в 1882. Через два роки від раку шлунка помер батько. Втрата близьких тяжко позначилася на психіці дитини, (за матеріалами: Ukrlib, Kruhozor, Gazeta.ua). 

    У 1884 р. його взяв на виховання брат батька Генрі Макдоналд Моем, вікарій собору у Вайтстеблі графство Кент, Англія. Початкову освіту здобув у Королівській школі в Кентербері. До десяти Сомерсет років говорив лише французькою. Постійно піддавався глузуванням за погану англійську мову і невелике зростання. Через нервовий стрес у Сомерсета розвинулося легке заїкання, яке ставало помітним при хвилюванні. 

    У 1890 Моем вступив до Гейдельберського університету на відділення літератури та філософії.

Повернувшись до Англії, Моем близько місяця служив у юридичній конторі. На вимогу дядька продовжив освіту в медичному коледжі при лікарні Святого Хоми у Лондоні. У 1897 році Моем отримав диплом лікаря, проте працювати за спеціальністю не став і повністю присвятив себе літературі. 

    Перший роман Моема «Liza of Lambeth» з'явився в 1897. Початківець автор швидко пробив популярність. Величезним успіхом у публіки мала комедія «Lady Frederick» (1907). У 1908 на лондонських сценах одночасно йшли одразу чотири його п'єси. Творча спадщина Моема дуже широка: п'єси (A Man of Honour, 1903; Jack Straw, 1908; The Explorer, 1908; Landed Gentry, 1910; The Land of Promise, 1913; The Constant Wife», 1926 та інших.), романи («The Making of a Saint», 1898; «The Hero», 1901; «Mrs Craddock», 1902; «Of Human Bondage», 1902; «The Moon and Sixpence», 1919; «Theatre», 1937; «The Razor's Edge», 1944 та ін), сценарії, оповідання, подорожні нотатки. 

    Моем отримував величезні гонорари і ще за життя перетворився чи не на живого класика. Втім, сам він оцінював свій талант дуже скромно: «Найперший серед другорозрядних». У 1909 році Моем захопився 21-річною актрисою Етельвін Джонс (Ethelwynne Sylvia Jones), яка грала в його п'єсі «Penelope», дочка драматурга Генрі Артура Джонса; домашнє прізвисько Сью (Sue). Моем зробив їй пропозицію, але отримав несподівану відмову. Відносини тривали близько восьми років, але не мали продовження. Е. Джонс стала проотипом Розі - однією з героїнь роману «Пироги і пиво» («Cakes and Ale: or, Skeleton in the Cupboard», 1930). 

    У 1911 році Моем познайомився з Сарою Барнардо (Maud Syrie Barnardo, 1879-1955). 1915 року в Італії Сара народила дочку Мері Елізабет (1915–1998), батьком якої, судячи з усього, був Моем, за якого 26 травня 1917 року Сара вийшла заміж. 

    На початку Першої світової війни Моем записався добровольцем до групи водіїв санітарних

машин Червоного Хреста у Фландрії. До неї входили ще 23 великих письменники на той час, зокрема Ернест Хемінгуей, Джон Дос Пассос та інші. Під час перебування на Західному фронті Моема було завербовано шефом військової розвідки Великобританії Джоном Уоллінджером. Протягом кількох років працював зв'язком агентурної мережі MI 6 у Європі; виконував особливі доручення у Швейцарії та Росії. 

    У 1928 році Моем офіційно розлучився з дружиною, з якою практично ніколи не жив під одним дахом. Згодом вона виявила талант дизайнера з інтер'єрів. Її проекти з переважанням білих тонів мали підвищений попит найзаможнішої та аристократичної публіки. Через загрозу німецької окупації в 1940 Моем перебрався до Сполучених Штатів. 

    Сомерсет Моем помер 15 грудня 1965 року в містечку Сен Жан Кап Ферра від пневмонії; його попіл розвіяний у парку Королівської школи в Кентербері, де він колись навчався. 

Література: 

* Моем С. Вибрані оповідання  : навч. посіб. / С. Моем ; уклад., передм., вправи О. В. Яковлєва, С. М. Федірко. - Вінниця : Тезис, 2004. - 181 c. 

* Моем С. Дощ : оповідання // Всесвіт. – 2010. – № 5/6 (977/978). – С. 78-112.  

* Моем С. Лев"яча шкурка : оповідання // Всесвіт . – 2005. – № 11/12. – С. 39-53.  

* Моем Сомерсет Лицедії : роман / Моем Сомерсет. – Київ : Дніпро, 1967. – 223 с.

* Моем С. Людина зі шрамом та інші оповідання / Сомерсет Моем ; [адапт., вправи, словник : О. А. Борити, Т. І. Коробейнікової] = The man with the scar and other stories / Somerset Maugham : відповідає вимогам чинної програми з англ. мови. - Київ : Арій, 2017. - 159 с. 

* Моем В. С. Місяць і мідяки / В. С. Моем ; На жалі бритви : романи : пер. з англ. / У. С. Моем ; передм. І. О. Влодавської ; худож. А. З. Толкачова. - Київ : Дніпро, 1989. - 573 с.

* Моем В. С. На жалі бритви / В. С. Моем. – Київ : Дніпро, 1970. – 310 с. 

* Моем С. Німець Гаррі : оповідання // Київ. – 2006. – № 6. – С. 153-160.

* Моем В. С. Пряники та ель : роман / В. С. Моем. - Київ : Знання, 2001. - 223 с. 

* Моем В.С. Радощі життя, або Сімейна таємниця / В.С. Моем. – Київ, 1970. – 174 с.

* Моем В. С. Розмальована вуаль : роман / Вільям Сомерсет Моем. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. - 222 с. 

* Моем У. С. Театр  : кн. для читання англ. мовою / Уільям Сомерсет Моем ; комент. : В. В. Євченко, С. І. Сидоренко. - Вінниця : Нова Книга, 2006. - 357 с.

* Моем В. С. Тягар пристрастей людських : роман / Вільям Сомерсет Моем ; [пер. з англ. Є. Даскал]. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. - 750 с.

Редьярд Кіплінг (1865-1936) - англійський поет і прозаїк

    Редьярд Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в індійському місті Бомбей, батько його був професором у школі мистецтв. У 6 років він переїхав до Англії, де жив і навчався в приватному пансіоні. В 1878 році Кіплінг вступив до військової школи. Оскільки він не проявив особливої тяги до навчання й не зміг заслужити собі стипендію, у 1882 року йому довелося повернутися в Індію, і почав працювати в місцевій газеті, (за матеріалами: ). 

Саме в ті часи проявилася його велика пристрасть до літератури, тоді ж Кіплінг написав і опублікував перші оповідання. 

    Школою письменництва для Кіплінга стала журналістика. Він стає репортером і журналістом в Індії. Потім подорожує по Азії, США в

якості кореспондента. У 1889 році подорожує Англією, потім оселяється в Лондоні, де твори Кіплінга знаходять велику популярність. У 1890 році виходить перший роман «Світло згасло». 

    В Лондоні, Кіплінг одружується. Але незабаром через матеріальні проблеми переїжджає до родичів дружини у США. Саме там Д. Р. Кіплінг написав свої найвідоміші твори для дітей: «Книга джунглів» (перша і друга книги). 

    У 1899 році письменник повертається до Англії, в тому ж році подорожує Південною Африкою. Через два роки Кіплінг публікує одне з найбільш вдалих своїх творів – роман «Кім». Серед інших відомих творів письменника: «Пак з Горбів», «Нагороди і феї». 

    Під час Першої світової війни творчість Кіплінга стає менш плідною, багато часу він проводить, працюючи в Червоному Хресті. 

Перше десятиліття 20-го століття принесло Кіплінґові велику популярність. В 1907 році він отримав Нобелівську премію з літератури. 

    В 1910 році Кіплінг написав знаменитий вірш «Якщо…» (англ. If…). 

    Під час Першої світової війни загинув його єдиний син Джон. Реакцією на цю трагедію стала участь Кіплінґа в роботі комісії догляду за могилами невідомого солдата. 

    Кіплінг продовжував свою літературну діяльність до початку 30-х років, хоча успіх супроводив йому все менше і менше. З 1915 року письменник страждав від гастриту, який згодом виявився виразкою. 

    Помер Редьярд Кіплінг від прориву виразки 18 січня 1936 у Лондоні. Похований у Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві. 

Література: 

* Кіплінг Р. Відважні капітани / Р. Кіплінг. - Київ, 1970. - 112 с.

* Кіплінг Р. Кім : [роман] / Ред'ярд Кіплінг ; [пер. з англ. Ю. Джугастрянської ; за ред. В. Чернишенка]. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2019. - 254 c. 

* Кіплінг Р. Книга джунглів / Редьярд Кіплінг ; пер. з англ. Марії Головко. - Київ : Знання, 2017. - 207 с.  

* Кіплінг Р. Ліспет : пер. з англ. / Р. Кіплінг. - Київ : Державне видавництво художньої літератури, 1958. - 12 с.

* Кіплінг Р. Мауглі  / Р. Кіплінг ; худож. С. В. Овчаренко. - Харків : Прапор, 2004. - 126 с. 

* Кіплінг Р. Місто страшної ночі : новели / Редьярд Кіплінг ; з англ. пер. Юрій Лісняк. - Київ : Дніпро, 1979. - 248 с.  

* Кіплінг Д-Р. Рікі-Тікі-Таві : казки / Джозеф -Редьярд Кіплінг ; пер. з англ. Володимир Панченко. - Київ : Рідна мова, 2021. - 117 c.  

* Кіплінг Дж.Р. Сім морів = The seven seas : поетичні твори : до 150-річчя із дня народж. Ред"ярда Кіплінга / Джозеф Ред'ярд Кіплінг ; упоряд. Володимир Чернишенко. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2016. - 479 с.

* Кіплінг Р. Чому і як? Такі собі казочки : [для дітей мол. шк. віку] / Редьярд Кіплінг ; [пер. з англ. В. Федієнко ; іл. В. Харченко]. - Харків : Школа, 2020. - 237 с.

* Кіплінг Р Як вигадали абетку : [для мол. шк. віку] / Ред'ярд Кіплінг ; [пер. з англ. В. Чернишенка ; іл. В. Штанка]. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2018. - 19 c.  

* Кіплінг Р. Як і чому  : казки / Редьярд Кіплінг ; пер. з англ. Леоніда Солонька ; мал. Сергія Артюшенка. - Київ : Веселка, 2018. - 109 с.

* Кіплінг Р. Як написали найпершого листа : [для мол. шк. віку] / Ред'ярд Кіплінг ; [пер. з англ. В. Чернишенка ; іл. В. Штанка]. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2019. - 23 c. 

* Сучасний Кіплінг - нові акценти інтерпретації  : матеріали конференції, Київ, 23 лют. 2014 року / Гуманітар. ін-т Київ. ун-ту ім. Бориса [та ін.]. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2014. - 71 с.