Поль Валері (1871-1945) - французький поет і філософ

    Поль Валері народився 30 жовтня 1871 року в невеликому середземноморському порту Сет. Його батько служив у порту митником. Поль отримав освіту в Монпельє, де вивчав юриспруденцію, одночасно захопився поезією та архітектурою. В юності був сором'язливий; до небагатьох його друзів входили тоді Гюстав Фурман, який згодом став професором філософії, і письменники П'єр Луї і Андре Жид. Одним із перших літературних кумирів став для нього С. Малларме, якому він був представлений у 1891 році та чий салон регулярно відвідував,(за матеріалами: Ukrlib, Megabook, C-cafe). 

    Між 1888 та 1891 роками Валері створив безліч віршованих творів, невелика частина яких була опублікована в символістських журналах та отримала хвалебні відгуки, але розчарування у творчості та трагедія нерозділеного кохання привели поета до кризи у 1892 році; він вирішив назавжди відкинути все, що стосується сфери емоцій. 

    Він позбувся більшості своїх книг і з 1894 року до кінця життя щодня вставав на світанку, розмірковуючи про науковий метод пізнання, про природу свідомості та мови, і заносив свої думки та афоризми до записників, які пізніше були опубліковані як знамениті «Зошити» . Під впливом Леонардо да Вінчі їм було написано «Вечір із пан Тестом» (1896), головний герой якого визнавав собі лише два поняття - можливе і неможливе. 

    У 1897-1900 роках Валері служив як цивільний чиновник у Військовому міністерстві, а з 1900

року після одруження з близькою подругою дочки Малларме став особистим секретарем Едуара Лебе, директора французької асоціації преси. 

    У 1917 році з'явилася поема «Юна Парка», присвячена пробудженню свідомості у наймолодшої з трьох античних богинь Долі, які традиційно символізували три етапи людського життя. Ця поема принесла Валері славу, яка незабаром була підкріплена «Альбомом старих віршів» (1890-1900) та збірка «Чари, або поеми» (1922), куди увійшов знаменитий вірш «Морський цвинтар» (1920), присвячений роздуму юного поета на цвинтарі у Сеті (де тепер лежить порох поета).     Після 1922 року Валері більше не писав значних поетичних творів, але його репутація видатного письменника не піддавалася сумніву. У 1922 році, після смерті Лебе, Валері, раніше схильний до усамітнення, стає яскравою фігурою життя. Надзвичайна ерудиція, вишукані манери та сліпучий дар полеміста сприяли зростанню його популярності, причому він тримався з однаковою невимушеністю як серед відомих зарубіжних письменників та науковців, так і серед генералів чи державних діячів. Він їздив з лекціями по всій Європі і вимовляв промови з приводу різних подій. 

    У 1925 році Валері був обраний до Французької Академії, в 1933 році - призначений керівником Середземноморського університетського центру в Ніцці, а в 1937 став професором поезії (посада була створена спеціально для нього) в Колеж-де-Франс. 

    Під час Другої світової війни Валері зняли з кількох з цих посад через його відмову співпрацювати з режимом Віші. Але Валері всі ці тяжкі роки продовжував працювати і публікуватися, залишаючись помітною фігурою у французькому культурному житті. 

    Валері помер у Парижі 20 липня 1945 року. Він був похований на цвинтарі в його рідному Сеті, про який йдеться у знаменитому вірші le Cimetière marin («Морський цвинтар»). 

Література: 

* Валері П. Поезії / Поль Валері ; пер. з фр. М. Москаленко. - Київ : Юніверс, 2005. - 248 с. 

* Валантен Ж.-М. Поль Валері та європейська традиція «Комерції духу» // Дух і літера . –  2004. – № 13/14. – С. 236-252

* Степула Н. Поль Валері // Говорить радіо «Свобода». В ефірі - Каламар» / Н. І. Степула. – Львів : [б. в.], 1999. – С. 273-275.