Десанка Максимович (1898-1993) - сербська поетка та професор літератури

    Десанка Максимович народилася 16 травня 1898 року в селі Рабровиця поблизу сербського міста Валево в сім'ї сільського вчителя. Провела дитинство у cелі Бранковині. ЇЇ батько писав поезії для дітей і п’єси для юнацтва. Добрим оповідачем була і бабуся: саме вона відкрила для маленької онуки світ народних казок і пісень. Не дивно, що в Максимович рано прокинувся смак до письменництва. У родині було семеро дітей, а Десанка - старша серед них, тому невдовзі після вступу у Валевську гімназію вона почала підробляти - давала приватні уроки, (за матеріалами: Zarlit, Magazin.novosti, Knigogid ). 

    Особливо важко родині довелося після ранньої смерті батька - 1914 р. він помер від тифу. 

    Для Максимович (і це позначиться у її поезії) дуже важливим було почуття спорідненості, зв’язку з предками. Можливо, тому вона пішла слідами батька - стала вчителькою. У1919 р. родина переїхала у Белград, і Максимович вступила у Белградський університет. Після його закінчення як стипендіат поїхала у Францію, навчалася у Сорбонні на відділенні загальної історії мистецтв, написала дисертацію про Жанну д’Арк. 

    Повернувшись на батьківщину, викладала в гімназії, вивчала російську мову, перекладала і продовжувала писати. Перші поезії Максимович з’явилися друком під час її навчання в університеті. Спочатку - у журналах, газетах, антологіях, а в 1924 р. вийшла перша книжка,

названа досить невибагливо - «Поезії» («Песме»).
    У 1933 році вийшла заміж за російського емігранта Сергія Сластікова. 
    Збірки, які Максимович встигла видати до війни: «Зелений витязь» («Зелени витез», 1930), «Бенкет на лузі» («Гозба на ливади», 1932), «Нові поезії» («Новепесме», 1936).
    Творчі здобутки йдуть пліч-о-пліч із життєвими втратами: під час Другої світової війни загинули родичі Максимович. Відчуття самотності, що з’являється вже в ранніх збірках, загострюється, сприйняття світу стає дедалі трагічнішим (зб. «Поет і вітчизна»; «Бранець снів», 1960; «Говори потиху», 1961). 

    Всенародна популярність прийшла до поетеси після Другої світової війни, коли вона була удостоєна низки премій та обрана до Сербської академії.  

    Останні книги: «Вірші з Норвегії» («Песме из Норвешке», 1976), «Нічия земля» («Ничbjа земльа»), «Слово про кохання» («Слово о льубави», 1983), «Бабине літо» («Михольско лето», 1987), «Фестиваль слів» («Cajaм речи», 1987) - пора звітів, пора відповідей та нових запитань, що неминуче постають перед людиною, допоки вона живе, допоки вона творить. 

    Максимович популяризувала сербохорватською мовою зарубіжну літературу, в т.ч. українську поезію. Переклала поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Іван Підкова», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минають дні, минають ночі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сонце заходить, гори чорніють» та ін. Шевченкові твори, що ввійшли у збірку «Кобзар» (Белград, 1969). Зробила більшість перекладів до першої в Югославії збірки творів Лесі Українки «Ломи-камінь» (Белград, 1971). У перекладацькому доробку Максимович - твори І. Франка, М. Рильського, Л. Костенко. У 1966 і 1981 pp. була в Україні, відвідала Київ, Львівщину. За переклади творів Лесі Українки М. присуджена премія ім. Івана Франка (1982). 

    Десанка Максимович померла 11 лютого 1993 року у Белграді.  

Література: 

* Максимович Д. Лірика. / Десанка Максимович ; пер. з серб.-хорв.; упоряд., передм. Р. Лубківського.- Київ: Дніпро, 1985.- 237 с. 

* Максимович Десанка // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. Т.4: М-Па : / гол. ред. М. Г. Жулинський.. - Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. - С. 30-31.

* Розова І. Максимович, Десанка // Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник: у 2 т. Т.2 : Л-Я / ред. Н. Михальська. - Тернопіль: «Навчальна книга-Богдан», 2006. - С. 95-97.