Альфонс де Ламартін (1790-1869) - французький письменник і політичний діяч

    Альфонс де Ламартін – французький письменник і поет романтичного спрямування, політичний діяч – народився 21 жовтня 1790 року у Маконі (Франція). Його батьки були збіднілими дворянами. Батько його виховав у відданості законній монархії; мати Ламартіна була ревна католичка. Дитинство і юнацькі роки Ламартін провів у товаристві матері та п'яти сестер, що, разом з любов'ю до природи, що рано розвинулася, породило в ньому особливу м'якість характеру і схильність до сентиментальної мрійливості, (за матеріалами: Web.archive, Zarlit, What). 

    Шкільне виховання Ламартін отримав спочатку у Ліоні, потім у єзуїтській школі в Белле. Повернувшись на батьківщину, він вивчав класичних авторів, захоплювався Руссо та Бернарденом де Сен-П'єром та із захопленням сприймав нові літературні віяння. Його юнацькі захоплення складають сюжет численних поем, де, в розповідях про Ельвіра, Ленора, Граціеля, передані справжні епізоди з життя поета, лише злегка прикрашені вигадкою. 

    Він багато подорожував, мешкав в Італії, пробував щастя в дипломатичній кар'єрі. У 1820

вийшла його перша збірка віршів «Méditations», що мала відразу величезний успіх; за ним пішли «Nouvelles Méditations» (1823), «Harmonies» (1835), «Jocelyn» (1835), «Chute d'un Ange» (1838), «Recueillements poétiques» (1839). 

    У молодості Ламартін служив у королівській гвардії, з 1823 по 1829 був секретарем посольства у Неаполі та у Флоренції. У тому ж 1829 році він був призначений посланцем при герцозі Леопольді Саксен-Кобург-Готському. Дізнавшись про липневу революцію, Ламартін подав у відставку. У 1829 році Ламартін був обраний  членом французької Академії; в 1832 він здійснив велику подорож Сходом і описав його в «Voyage en Orient» (1835). 

    Обраний у 1833 р. до палати депутатів, він у першій же промові оголосив себе незалежним консерватором. У політиці він насамперед мораліст, у соціальних питаннях – проповідник прогресу та релігійної терпимості, захисник свободи та пролетаріату. Блискучі його промови хвилювали палату і жадібно читалися. Час з 1839 по 1849 – розквіт політичної діяльності Ламартіна. Певних політичних планів Ламартін не мав; він підтримував консервативний кабінет Моле, а коли прихильники останнього запропонували йому головування

в палаті, Ламартін відмовився, заявивши, що він прогресист, а вони консерватори. Слава Ламартіна досягла свого апогею в 1847 році, коли він випустив у світ «Історію жирондистів». У цій захоплюючій книжці Ламартіном дає блискучу апологію жирондистів. 

    Після зречення Людовика-Филиппа (24 лютого 1848) Ламартін рішуче повстав у палаті проти регентства герцогині Орлеанської і промовив гарячу промову, пропонуючи заснувати тимчасовий уряд і скликати національні збори. Як член тимчасового уряду Ламартін узяв на себе портфель міністра закордонних справ. Тільки під натиском обставин наважився Ламартін негайно проголосити республіку, в якій він, завдяки таланту та красномовству, став посередником між консерваторами і крайніми. 

    У ці бурхливі дні Ламартін виявив велику мужність та такт. 25 лютого, коли тимчасовому уряду загрожувала небезпека бути розігнаним народним натовпом, Ламартін виголосив знамениту промову, де красномовно описав жахи революції і оспівав триколірний прапор (на противагу червоному). 4 березня Ламартін відправив до європейських дворів маніфест у миролюбному дусі. Ряд народних маніфестацій (у березні та квітні) змусив Ламартіна вдаватися до збройної сили. Спокій відновився, але популярність Ламартіна падала. Обраний у 10 департаментах депутатом до установчих зборів, Ламартін був обраний зборами до членів виконавчої комісії. Повстання 15 травня було придушене завдяки розпорядженню Ламартіна. То був останній день його слави. Бажаючи всіх примирити, він нікого не задовольняв. Збори відкинули пропозицію Ламартіна про недопущення в його оточення Луї Бонапарта, а зближення Ламартіна з Ледрю-Ролленом і генералом Кавеньяком відштовхнуло від нього і консерваторів, і радикалів. 

    Червневі дні поклали край його участі в управлінні країною. Повернувшись до літературної діяльності, він заснував та редагував політичний журнал «Conseiller du peuple». Останні двадцять років життя Ламартіна сповнені поневірянь і страждань. Літературне значення Ламартіна засноване головним чином з його перших віршованих збірниках. Французька критика одноголосно визнає автора «Méditations» одним із найбільших поетів Франції. 

    Альфонс де Ламартін помер 28 лютого 1869 року у Парижі. 

Література:

* Альфонс де Ламартін // Сузір'я французької поезії : антологія : в 2 т. Т.1 / пер. і переспіви М. Терещенка. - Київ : Дніпро, 1971. - С. 397-402. 

* Аллахвердян Т. М. Французький романтизм 1820-х рр.: структура міфопоетичного тексту : дис. ... д-ра філол. наук : 10.01.04 / Т. М. Аллахвердян; Тавр. нац. ун-т ім. В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2013.